Андрій Бойчук пройшов АТО/ООС і з перших днів вторгнення знов долучився до рідної бригади, аби боронити країну. Отримав поранення під Кліщіївкою під час обстрілу з ворожого танка. Три доби з турнікетом на нозі очікував на евакуацію. Після ампутації ноги понад усе прагнув стати на ноги. І нині готується представити Україну на «Іграх Нескорених» у Канаді – Invictus Games Vancouver Whistler 2025. Каже, прагне своїм прикладом показати іншим побратимам, що життя триває, пише Репортер.
Радий, що живий
Андрій Бойчук у цивільному житті шість років займався кіокушинкай карате. Тренував дітей у Боднарові, звідкіля родом. Але у 2013 році, шукаючи роботу, вирішив підписати контракт з 80 десантно-штурмовою бригадою. Три роки служив у розвідроті. Пройшов тримісячне навчання в Одеській військовій академії та продовжив службу вже офіцером у роті снайперів. Наступний його контракт тривав до 2021 року.
Звільнився. Думав, адаптуюся в цивільному житті, повернувся в спорт, знайду роботу. Але ворог почав повномасштабну війну і з 25 лютого я продовжив службу у своїй роті, своїй бригаді. Служив, доки не вийшов з танчиком сам на сам, – усміхається Андрій Бойчук.
Того дня, 3 грудня 2023 року, він проводив групу в районі Кліщіївки на Донеччині. Потрапили під ворожий обстріл. Андрієві поранило ногу, а побратимові прилетіло в обидві ноги.
Я йшов з планшетом в руках, тож руки замерзли. Надати собі допомогу я не міг – попросив товариша. Він поклав один турнікет, потім я попросив ще і він наклав ще один, – згадує Андрій Бойчук.
Група евакуації забрала тяжчого пораненого й мала повернутися по Андрія. Але через важкі обстріли він чекав ще добу – в руїнах просто неба.
Я тоді вже знав, що буду без ноги, бо втратив багато крові. Коли виходив до медиків по рації, то вже навіть не мав сили доповісти, в якому я стані. Бачив, що медики вчасно не прийдуть, розумів, що їм важко під обстрілами мене забрати. Але я чекав і по мене прийшли, – каже Андрій Бойчук.
Коли медики таки дісталися до нього, то вони ще дві доби з Андрієм в бліндажі очікували евакуації.
Там вже було тепло. Мені дали гарячий чай, переодягнули. У мене були обморожені руки й нога. Та я був радий, що живий, бо це війна. Але дуже боявся за руки. Коли їхав до лікарні, не міг навіть корок на пляшці з водою відкрутити – не мав сили. Але далі сили в руки потрохи повернулися.
Читайте також: Після поранення. Сергій Тарнавський з Долини рятується спортом і побратимів підтягує
Я дуже хотів ходити
Андрій Бойчук опинився у госпіталі в Дніпрі. Потім його перевели в центральний військовий госпіталь Києва, де пробув три дні. А далі перевели в Івано-Франківську обласну лікарню. Каже, було великим щастям, що недалеко від дому.
Спершу йому лікували нирки. Потім у травматології формували куксу, а далі вже було відділення реабілітації.
Коли був лежачим, мені допомагав встати брат. Перший раз аж запаморочилося. Але я дуже хотів ходити, – говорить Андрій Бойчук. – Багато ходив на милицях, бо хотів ходити, їздити на машині, подорожувати, попри поранення рухатися як звичайна людина. А спорт допомагає адаптуватися. Бо навіть ходити по хаті – поприбирати, щось зробити по кухні – для цього треба міцне здоров’я. Зі спортом життєві труднощі й негаразди долати легко. А якщо ще є тренер, то він допомагає робити все плавно і без шкоди собі.
Спершу Андрій займався раз на день, а потім двічі – вранці й після обіду. У Франківській обласній лікарні працював з реабілітологом Максимом Пащиним. Заняття щораз ускладнювались. Андрій жартує, що вже тоді реабілітолог готував його до чемпіонатів.
І незабаром вони направду взялися готуватися психологічно й фізично до «Звитяги нескорених». А за якийсь час Андрій Бойчук через друзів дізнався про відбір у Києві на Invictus Games – міжнародний захід з адаптивних видів спорту серед ветеранів війни та поранених військових. Заповнив форму і поїхав.
Бачив там людей зі схожими травмами, але фізично здоровіших за мене – думав, що не пройду. Але радий був, що взяв участь, потрапив у той колектив, у те середовище, – розповідає Андрій Бойчук. – Там я почувався вільно, бо можна було поговорити про травми, болячки, фантомні болі – хто як долає ці труднощі. І там ми один одному допомагали».
Після відбору, який серед іншого включав і співбесіду з психологом, Андрій повернувся до Франківська та продовжив займатися спортом. Не сподівався, що пройде до збірної України Ігор Нескорених, але так вийшло, що пройшов.
Моєму задоволенню не було меж. Та головне – не зупинятися на досягненнях, обирати ціль, йти до неї, досягати, а потім ставити нову ціль, щоб рости, – каже Андрій.
До теми: «Військовим не вистачає розуміння суспільства». Як у ЦМКЛ займаються реабілітацією поранених бійців
Пощастило з Дмитром
Протезували Андрія у Франківську. Каже, свідомо обрав протезування поближче до дому. До того ж бачив, що товаришу по палаті на цих протезах зручно.
Далі була реабілітація у Калуській лікарні, де Андрій познайомився з реабілітологом Дмитром Ігнатюком.
З Дмитром мені пощастило, – говорить Андрій.
Ще під час перебування у лікарні вони поєднували тренування з заняттями у тренажерному залі. А коли виписався з лікарні, то продовжив тренуватися в залі з Дмитром тричі на тиждень.
Тренажерка Impulse Gym працює в Калуші вже близько шести років. Для ветеранів, пенсіонерів, людей з інвалідністю тут діють знижки. А для відвідувачів з важчими травмами, як у Андрія Бойчука, – відвідування безкоштовне.
Дмитро Ігнатюк займається з Андрієм теж безкоштовно. Каже, може собі дозволити працювати з кількома військовими після поранення без оплати.
Робота з Андрієм – це вже навіть не реабілітація, а більше рекреація, – розповідає Дмитро Ігнатюк. – У нього вже все гаразд зі здоров’ям, він звик і вміє рухатися на протезі, знає більшість нюансів, з якими стикається в побуті. Мені вже не треба проводити ерготерапевтичні заходи чи щось іще. Тож ми більше працюємо над підтримувальним фізичним навантаженням і спортивними досягненнями.
Тренер пояснює, у випадку Андрія головний акцент роблять на координаційні вправи для лівої ноги. Бо вона має бути вдвічі чи втричі міцнішою, ніж була до поранення. Водночас ногу треба берегти, аби не травмувати, бо тоді доведеться зупинятись – і в реабілітації, і в спорті.
Наразі головна їхня ціль – підготовка до змагань Invictus Games 2025, що пройдуть у лютому в Канаді. В команді України – 35 захисників і захисниць з різними травмами. Серед них і Андрій Бойчук. Він змагатиметься у греблі, біатлоні та волейболі. Ці види спорту обирали разом із тренером Дмитром – з того, що добре вдається і не буде травматичним.
Старалися якомога більше розкрити потенціал Андрія, де він може досягти вищих вершин. Він гарно стріляє, тож ми вибрали біатлон, – говорить Дмитро Ігнатюк. – Тут у нас немає стільки інвентарю, як у команди Ігор Нескорених в Києві, яка з ними працює. Але я можу підготувати його фізично. До того ж ми маємо кросфітерський тренажер для лиж, де розвиваємо силу, витривалість, вибухову швидкість.
Ми літом готуємося до зими. Це важко психологічно, бо, наприклад, лижі тренуємо на ролах – рухатися треба по тротуару. Міжнародний захід Ігри Нескорених – не заради досягнень, а задля адаптації та реабілітації, задоволення. Він мені допомагає, мотивує, – додає Андрій Бойчук.
Режим і нагляд
Дмитро Ігнатюк – спортсмен, грав у баскетбол. Під час навчання у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за спеціальністю фізична терапія, ерготерапія зацікавився спортивною реабілітацією. Тож тепер поєднує роботу реабілітолога в Калуській лікарні та тренера у тренажерному залі. Каже, тренер не обов’язково має бути реабілітологом та й такі фахівці нині переважно працюють у реабілітаційних центрах. Втім, радить військовим після поранення тренуватися під наглядом фахівця.
Є багато нюансів. І це стосується будь-якого військового, бо в кожного є якісь проблеми. Я працював з молодими хлопцями, які виглядають здоровими, але після війни у них вилазять різні болячки. І якщо тренер в залі матиме досвід роботи реабілітологом, це завжди буде в плюс, – говорить Дмитро Ігнатюк. – Я впевнений, що хороший тренер без освіти реабілітолога може тренувати людей зі схожими нозологіями, якщо в нього є бажання вчитись і шукати до кожної людини персональний підхід. Також велику роль відіграє досвід.
Наприклад, з такою травмою, як у Андрія, важливо правильно розраховувати навантаження і підлаштовувати під його проблеми, аби не допустити травми.
Читайте також: Десерти від ветерана. Дмитро Яцура з сім’єю у Франківську налагоджують маленьку кулінарну справу
У Андрія завжди будуть проблеми зі спиною, менісками. Треба це враховувати, аби не давати їм розвиватися. І при цьому збільшувати навантаження, щоб ліва нога була готовою до будь-яких навантажень, з якими стикнеться в майбутньому. Також через травму у нього неправильний патерн ходьби – скривлюється спина. І це треба враховувати, поєднувати ходьбу на милицях і на протезі, – пояснює Дмитро.
За його словами, з такими ампутаціями, як у Андрія, треба починати ходити з милицями якомога швидше та якомога більше. Бо через лежачий режим люди набирають вагу. Відтак нога, що й так навантажена удвічі більше, отримує додаткове навантаження вагою, до якої м’язи не готові. Але й полишати милиці занадто швидко теж не варто.
Патерн ходьби змінюється і страждає хребет, йде перекос, що в майбутньому створює ризик гриж і протрузій. А з ними у військових і так є проблеми через бронежилети, – говорить Дмитро. – Навіть якби Андрій добре ходив на протезі, тільки на ньому не варто ходити. А на великі відстані – лише з милицями.
Андрій Бойчук займається в залі тричі на тиждень. Тренування триває звично 1,5 години. Андрій каже, пощастило, що спорт для нього не чужий і він знає, як дозувати навантаження.
Якщо займаєшся тричі на тиждень, треба й відпочивати тричі на тиждень. Так само харчуватися, стежити за собою, не забувати за вітаміни. А якщо є тренер, який спостерігає збоку, то це – велике щастя, – хвалить Дмитра Андрій Бойчук.
У нас є загальний план на результат, але в спорті найважливіше – відновлення. Якщо Андрій не виспався чи перевтомився – я стараюся це зрозуміти вже з його вигляду, – додає Дмитро. – Головне – встигнути помітити, що йдеш на поводу своїх амбіцій. Травма точно призведе до гірших результатів, аніж якщо йти стабільно – це часта помилка. Я більше акцентую на тому, щоб людина займалася спортом постійно. Якщо Андрію це подобається, він буде ходити, буде здоровим, матиме цілі й буде йти до них.
Авторка: Ольга Суровська
Ця стаття продовжує серію матеріалів “Після поранення” за підтримки Платформи “Тепле Місто”.
Comments are closed.