«Кока менький» – так себе називав Микола Стринадюк з Косова, коли ще не вмів добре говорити. Нині Стринадюка знають, як одного з кращих різьбярів Гуцульщини і досі називають Кокою. «Кока» – то сімейний бренд, майстерня, родинний музей і ще частина брендів, під якими працюють діти Стринадюків.
Про те, як митець переміг сувенірника, чому хочеться прикрасити різьбу вишивкою, як зібрати неймовірну кількість горнят і писанок – дізнавався «Репортер», поїхавши в гості до Стринадюків.
Музей стався випадково
Музей-майстерня родини Стринадюків «Кока» знаходиться майже в центрі Косова, на Грушевського, 48
На подвір’ї на чужих гавкотом заходиться малий пес, його втихомирює господиня – Галина Стринадюк. Пес ображено іде в буду, а нас кличуть в хату.
В невеликій кухні тепло і пахне грибами. В кошику спить великий сірий кіт, ліниво піднімає голову, оглядає чужих і лиш зручніше вмощується.
Може, вам кота треба? – питає пані Галина. – Бо ми вигодували двох малих знайдених. А в нас своїх шестеро є.
Вже в кухні починаємо крутити головами на всі боки. Стіни багато прикрашені розмальованими тарілками, дзвіночками, глечиками, пучками зілля. Дерев’яний креденс – у стилі косівської кераміки, в зеленому, жовтому та коричневому кольорах. А стеля – в розмальованих горнятах. В балки забиті цвяхи – і на них так рядочками висять ті горнята.
Скільки їх у вас? – питаємо в господині.
Не знаю, – сміється та. – Ми не рахуємо. І то ще не всі тут, йдемо…
У просторій кімнаті, яка й править основною залою музею, чекає Микола Стринадюк, на шиї – окуляри, на ногах – постоли.
Тут такі ж ряди горняток на балках. А всі стіни у різьбярстві – картини, тарілки, хрести… Три великі тарелі стоять на підставках на столі, перед ними розлігся і вмивається біло-рудий кіт.
То Ватра, – каже господиня. – Їй би лише митися…
Як давно ви зробили музей? – питаємо в Стринадюків.
Читайте: Як у Белелуї на Снятинщині тихонько водили Маланку (ФОТО)
Музей якби не планувався, – знизує плечами пан Микола. – Просто робилися роботи, вішалися по одній, по дві на стінах. Як вже було більше робіт, люди приходили, цікавилися – і так назвали це музеєм. Це просто хата, де ми живемо.
Нині в цій кімнаті – роботи бренду «Кока» – Стринадюка-старшого та його синів. Ну й безкінечне число горняток на балках та іншої старовини по кутах.
Колись купив три горнятка, щоб повісити в кухні для інтер’єру, і так пішло мені дуже легко, що назбирав багато, – каже господар. – Це горнята ще польського періоду, їм років сто, вже антикварні.
От йдеш по базарі чи ярмарку на фестивалі якомусь і завжди тебе щось кортить купити зі старовини. І ти щось купиш, потім наскладаєш того і думаєш, і куди я з тим? І я вже почав ставитися до того трошки без фанатизму, бо вже розумію, що в мене нема можливості створити якийсь реальний музей.
Далі Стринадюк показує ще одну колекцію – писанок. Каже, то малювали два майстри Бориси на замовлення в Америку. Їм колись люди з діаспори прислали каталог з писанками, хотіли, аби майстри ті писанки відмалювали.
І перші писанки, які вони відмалювали, я викупив, тож вони мусили малювати ще раз, – гордо каже він.- То такі високохудожні писанки. Я навіть дві роботи в дереві зробив на ці мотиви.
От писанки з візерунком трипільської кераміки, от «безконечник» – з лінією, яка не має ні початку, ні кінця.
А то моя сімейна, – показує Стринадюк. – Я, дружина, сини, хати, кури, коти, всі песики, городи. І туалет в садку.
Скільки їх?
Та тут така ж історія, що з горнятами, – я не рахую. От гості питають, а потім самі починають рахувати.
Читайте: Купи постоли – взуй бійця у берці. Як у Косові чоботар Роман Хромейчук допомагає ЗСУ
Коли мистецтво перемогло
Кока – то таке моє дитяче, – розказує Микола Стринадюк – Коли я ще був маленький, то називав себе «Кока менький». І з того часу так пішло. І от нині є Кока, KokaInArt і KokaWood, таке в нас розгалуження пішло, бо є два сини – Захар і Богдан. Але все йде від Коки.
Стринадюк-старший розказує, що народився і виріс в сім’ї сувенірників. На той час тато, мама і всі сини займалися сувенірами. Робили те, що було модно. Мода швидко змінювалася, тож треба було й швидко переключатися з одного на інше.
Бо як чуть-чуть затримався, то можеш вже хвіст захопити. А так, чим скорше, тим більше заробиш. Така була система в ті роки.
Свого часу Микола Стринадюк закінчив Косівський технікум і продовжив роботу з сувенірами – шкатулки, хрестики, тарілки. На що було замовлення, те й робив.
Але мистецтво, воно десь сиділо всередині, – задумливо каже він. – І я робив мистецькі речі. Не на продаж, а для задоволення своїх якихось мрій, відчуттів. От як ти розумієш, що це має виглядати так і ти хочеш його зробити так…
І так вийшло, що та мистецька лінія перемогла. Час від часу стали з’являтися замовлення і на високохудожні речі, хоч ті роботи майстер ніде й не виставляв. Але от хтось зайде, побачить, купить.
Так воно пішло по наростаючій, і я зрозумів, що треба займатися цією справою.
Філософія Стринадюка така, що сучасний майстер має робити як мінімум на рівні класиків гуцульської різьби – Шкрібляків, Корпанюків… Нижче їхнього рівня опускатися не можна. Каже, що в тих майстрів можна багато навчитися – там такий пласт захований, треба лиш заглибитися, а не дивитися на те, що зверху. Колись сам робив копію роботи Шкрібляка, аби зрозуміти, як то майстер думав на той момент.
І базові елементи в роботах Стринадюка – теж традиційні, прадавні.
Читайте: Народні ювеліри з Косова. Як мосяжники Олег Гаркус і Христина Фарилюк бережуть традиції
Кожен майстер має якісь свої елементи, якими він керується протягом життя. Я так само створив для себе певну нішу орнаментів – але витягував такі най-найстаріші, навіть примітивні. Я їх просто переосмислив – пропустив крізь себе – надав їм нове звучання.
Для пояснення Стринадюк показує на дві роботи, що висять на стіні – обидві присвячені борщівській вишитій сорочці. По центру – знаковий елемент борщівки, і його частинка вишита хрестиком. Тобто в дереві просвердлена 961 дірочка і вишито хрестиком.
Це треба було переосмислити борщівську сорочку, потім це перевести все в різьбу і щоб звучання було і сучасне, і залишався наліт от тої старовини.
Я люблю поєднувати різьбу з різними матеріалами, в мене є метал, скло, є ткані елементи, є бита писанка.
Що не продається
Питаємо, а яка з робіт улюблена, Стринадюк сміється.
То люди думають, що є в мене роботи, які я найбільше люблю. В мене такого нема. Я люблю всі роботи і, напевно, тому, вони всі в мене збереглися. Я, аби не продавати ці роботи, їх дарую дружині.
Пояснює, що на продаж робить тільки копії, а перша робота залишається в сім’ї. Бо коли на початках люди просили продати оригінал, він відмовляв, і вони йшли ображені. Тож придумав собі такий принцип – дарувати дружині – і його не порушує.
Читайте: Врятовані та вільні. Як у Косові занедбаний килимовий цех став центром культури і підприємництва
Хоча копії подекуди виходять кращі, тому що це вже переосмислена робота. Бо кожна перша – це пошук, експеримент, ти складаєш все з пазлів. А коли в тебе всі пазли вже складені, то робити простіше.
У різьбярську справу в цій сім’ї втягнуті всі.
Дружина – муза, – сміється Стринадюк. – Ну а крім того, вона ще й робить аплікації з писанок на виробах. Сини різьблять. Захар робить тарелі, скрині, різні речі. Його бренд KokaInArt. А Богдан пішов у дрібну пластику. Робить маленькі кулончики, хрестики, підсвічники, трійці. Працюють з дружиною разом – їх KokaWood.
Як діти були маленькі, вони сиділи біля мене, я їм давав долото і вони щось там виколупували в дошці. Звісно, вони виросли в такому середовищі, але якби не було бажання до тої справи і любові, то вони б тим нині не займалися.
Уже на кінець заскочили до Богдана Стринадюка, бо бачили у вікно, що той якраз вернувся додому. Його хата – сусідня з батьківською.
В невеликій майстерні – на столі вироби та інструменти, а чи не половину кімнати займає дитячий рожевий намет. Богдан каже, що працюють разом з дружиною.
Ольга малює картини, пише ікони, складає згарди, а я різьблю, – каже він. – Усякі дрібні штуки, натільні хрестики, брошки, трійці, топірці, бартки.
Каже, в дрібну різьбу його затягнуло, як батько зробив серію маленьких прикрас. Сину дуже сподобалося і він уже зробив наступну.
Любов до різьбярства в мене від малої дитини, – розказує Богдан. – Я ж народився в хаті, де є майстер. Навчився ходити, поліз нагору, подивився, як то робиться. От так само, як в мене, малеча ходить, дивиться, що робиться. Може теж художниця буде. Але то вже як вона сама захоче.
Авторка: Женя Ступ’як
Comments are closed.