Вже 11 місяців ми живемо в умовах війни. І щодня вона нас змінює. 24 лютого більшість була у стані шоку. Нині ж тут, глибоко в тилу, якось до цього звикли. Про адаптацію, чому маємо потребу донатити, звідки походить злість на сусідів, в яких є світло, – Репортер поговорив з психотерапевткою Наталією Мухітдіновою.
Ще рік тому це звучало б дико, але зараз бачимо, що ми якось навчилися жити в умовах війни. Як ми перейшли від шоку 24 лютого до стану ігнорування повітряних тривог?
Ми адаптувалися і це нормальна історія. Тому що основна задача організму – адаптовуватися, щоб могти виживати – жити й продовжувати рід. Психіка адаптовується навіть до таких складних обставин. Зараз ми адаптовані до цієї реальності. Більш того, ця наша реальність періодично змінювалася – війна була далеко від нас, потім ставала ближче, потім знову далі – і до того всього ми адаптовувалися. Потім у нас почалися виключення світла, ми були якийсь час дезорієнтовані, але зібралися до купи та знову адаптувалися. В нас немає іншого виходу.
Як відбувається адаптація?
Ми спочатку розгублені, не знаємо, що робити. Це може тривати від декількох годин до декількох тижнів – усе залежить від людини, її психотипу. Потім починається період усвідомлення зміни та аналіз цієї зміни. Ми аналізуємо, що змінилося, які у нас є ресурси, яких ресурсів у нас мало. Починається період апробації нової поведінки – ми пробуємо, як можна жити в цих умовах, використовуємо ресурси, які маємо. Коли ми використовуємо нову поведінку – наш організм або наше соціальне середовище про щось сигналізує, дає зворотний зв’язок. Ті сигнали корегують поведінку, і ми вже живемо з новими її формами.
От ніби адаптувались, а тут знову стається щось страшне – як у Дніпрі, Броварах – хоч і далеко, але боляче. Що з нами відбувається в той момент?
Мозок не дуже диференціює відстані, тож, якщо ми відчуваємо свою причетність до ситуації на якійсь стороні, то все, що стається з нашими, викликає стрес. А мозок уже давно зробив оцей розподіл – свої-чужі. Мозок не дуже розрізняє, чи воно нас особисто стосується, чи не стосується. Тому люди, які плачуть з приводу тих подій, вони дуже щиро плачуть, їм справді дуже боляче.
Після “прильотів” українці традиційно починають донатити на армію. І побутує думка, що так ми проявляємо свою лють. Що керує цією потребою?
Нам особисто нестерпне безсилля й відсутність контролю. Таким чином ми грошима ніби повертаємо собі здатність відчувати свою повносправність, хоч би трошки, хоч би уявно контролювати ситуацію. Бо ми допомагаємо ЗСУ, а ЗСУ – це хлопці, які воюють, тож вони стають ніби нашими руками. Ми за допомогою грошей передаємо їм силу щось робити – свою силу. А собі повертаємо відчуття повносправності й контролю над ситуацією. Тому що всі ці події, які викликають лють, вони ще, крім люті, викликають дуже багато безсилля та приреченості. А коли ми донатимо, то повертаємо собі оце відчуття – що в мене є щось, чим я можу відбитися, ну хоч гривнею.
З іншого боку, бачимо багато агресії в соцмережах. Здається, люди ненавидять одне одного, енергетиків, сусідів з четвертої черги… Це щось компенсаторне чи як?
Воно швидше реактивне, ніж компенсаторне. Нам без кінця страшно у цій історії, страшно, що ми не переможемо, страшно, що влучить ракета, страшно, що щось станеться з близькими. І цей страх провокує багато агресії. На агресію в суспільстві – табу, але інколи вона так накопичується, що все одно виривається. І ще – ця агресія стосується відчуття справедливо-несправедливо. Нам дуже хочеться відновити своє право контролювати, розподіляти, щоб усе було якось, на нашу думку, чесно. І ці реакції зачіпають того, на кого можна вилити агресію.
Насправді всі злі на москалів, але ближчими виявляються сусіди, в яких є світло…
Було б добре, якби ми українці своїми вважали українців, а чужими вважали москалів і тих, хто їх підтримує. Але не всі зараз можуть взяти до рук зброю і піти воювати. Тому вони автоматично починають шукати чужих серед своїх, щоби могти на них злити агресію.
Читайте: «Власними зусиллями»: волонтери з Прикарпаття допомагають військовим на передовій (ФОТО)
Війна рано чи пізно завершиться, та вже зараз лунають фрази про «націю 300-х», мовляв, ми всі психологічно травмовані. Це правда, що нас чекає?
Ще рано про це говорити. Але такий момент – нам, українцям, до «нації 300-х» не звикати, бо в недалекому минулому ми маємо багато національних травм – Голодомор, війна, СРСР – суцільна рана.
Що нас чекає? Думаю, ми будемо святкувати перемогу днів зо три, може, тиждень. А потім на нас чекатиме зустріч з реальністю, коли ми побачимо – і це буде в розтягнуто в часі – кого забрала війна, кого покалічила, що зруйнувала. І після цього нас буде чекати, можливо, це я собі так думаю, – апатія, знесилення. Бо нам треба буде оплакати всі наші втрати. І це оплакування має бути тривале, і в цьому оплакуванні має бути єднання.
Зараз же головне – не чекати кінця, просто кожен день робити свою роботу.
Авторка: Женя Ступ’як
