«Випіканочка» – так себе жартома називають місцеві господині, бо з лютого в актовій залі ліцею розгорнули кулінарний штаб. Вони щотижня збираються й печуть по 20 ящиків різного домашнього печива та медівники. А потім усе те свіже на передову доставляють волонтери, пише Репортер.
Лише перевірені рецепти
Ще при вході у ліцей відчувається неймовірний запах випічки. Найбільше – з актової зали. Тут кілька електропічок, стільниці у ряд на шкільних партах. А ще гамірно, як у вулику, бо з десяток жінок у фартушках і кожна зайнята якоюсь роботою. Хтось місить тісто, хтось розтачує. Ще інші скручують рогалики, сінабони й складають на пательні. Спечене виймають з пічок, обкатують у пудрі та викладають у ящики посеред зали. Цілий конвеєр. І так щотижня.
У нас пічки ще у спортзалі, в підсобці є, у роздягальні й тут – в актовій залі, – говорить Марта Павлюк. – Так розставили, аби не було навантаження, бо проводка у школі стара.
Пані Марта тут за головну, вона працює бібліотекаркою. Саме викладає в ящики готові рогалики. Каже, усе печуть за домашніми й роками перевіреними рецептами. Вибирають таке, що довше зберігається, швидко не черствіє і ну дуже смачне.
Ми від початку війни, від 2014 року, як зібралися, так і приходимо щось робити досі, – продовжує пані Марта. – Спершу сітки плели, голубці крутили, вареники ліпили, а тепер з лютого стали пекти солодке. Хлопцям там дуже хочеться солоденького. Співпрацюємо зі «Спілкою волонтерів Прикарпаття» і вони нам кажуть, наприклад завтра їдуть, то ми нині збираємося й печемо, а рано вони свіженьке вантажать і везуть. Також співпрацюємо з надвірнянськими волонтерами і їм щось даємо.
До теми: В рідні руки. Волонтери з Франківська возять домашні привіти на саму передову (ФОТО)
Марія Чуйко – вчителька історії, зараз складає по ящиках сінабони. Жінки стараються у кожен ящик додавати різного, аби хлопці могли покуштувати все. До речі, переважно тут усі вчительки. Хто має “вікно”, – прибігають щось помогти, а потім знову йдуть на уроки. Також з села приходять жінки, а хтось вдома пече, а потім готове приносять до ліцею.
У мене зараз після обіду тренування, але ми доти справимося, – говорить вчителька фізкультури Ірина Попович. – Це така підтримка хлопцям, і це найменше, що ми можемо зробити. Вони на фронті, а ми тут, у тилу, помагаємо. Усе за домашніми рецептами, аби хлопці там відчули, що їх не забувають.
Подякуй солдату
Марта Павлюк розказує, що зазвичай напікають зо 20 ящиків. Ще з дому господині приносять десь 3-4 і вже є що відправляти. Борошно й маргарин привозять хлопці зі «Спілки волонтерів Прикарпаття». Також дуже долучаються місцеві підприємці, люди приносять домашні яйця.
Я поставила у селі ящики по магазинах з написом: «Якщо в селі твоєму не стріляють, то це ще не значить, що закінчилась війна. Подякуй солдату», – розповідає пані Марта. – І люди собі щось купують, і щось кинуть у той ящик. І назбирується. Макарони багато кидають, шкарпетки, сигарети. Я то до купи збираю та потім віддаю обласним волонтерам, як вони їдуть.
До теми: Відчайдух на «Червоній шапочці». Боєць АТО з Франківщини вивіз з поля бою понад 30 поранених
Ще розказує, що пошили прапори й також дадуть волонтерам, аби хлопці з передової порозписувалися на них.
Я маю у бібліотеці такий куток і там є прапори, які мені хлопці подарували, які ще в АТО воювали, – пояснює жінка. – Є якісь бойові трофеї. Най буде пам’ятка, хоч не весела, але це історія. Воно має бути.
Павлюк каже, що з Тисменичан нині на фронті воюють десь 70 людей. Багато з них раніше пройшли АТО. Розказує, що багато повернулися з-за кордону й пішли захищати Україну.
Коли чогось не вистачає – даємо собі ради, – говорить пані Марта. – Ярмарок робили і також пекли й продавали. Понад 10 тисяч гривень вторгували. Ми село велике, самі дамо ради. З села багато машин купували. Дуже помагає Англія і США, там багато наших людей. Переганяють звідти машини, а тут хлопці ремонтують безкоштовно. Усі об’єдналися. Як біда, як хочеш допомогти – завжди знайдеш вихід.
А татові привезуть?
Тисменичани, каже пані Марта, завжди було таке патріотичне село. Багато селян воювали в УПА. Зокрема, її вуйко – Василь Майджус на псевдо Рись.
Нас вивезли в Сибір, – розповідає жінка. – Мені було п’ять днів. Вивезли за вуйка і за тата. Він робив кришки для бункерів. З села понад 100 родин вивезли. Вуйкові було 19 років, як він загинув. Вчився у гімназії в Станіславові і пішов боронити нашу землю. Жити б і жити. Зараз також багато молоді гине. У нас двоє з села загинуло від лютого. 23-річний нацгвардієць Степан Чуйко – у Маріуполі. Мама не знає де, аби хоч свічечку засвітити, аби знала, куди піти. Дуже важко дивитися на неї. Така молода. Другий – Роман Шимановський. Односелець виніс його тіло, аби доправити додому, аби поховати по-людськи.
Під дверима актової зали зібралася група п’ятикласників. Кажуть, прийшли на запах. Вчителі запрошують до середини, усе розказують.
І вдома батькам кажіть, най печуть, вареники ліплять для військових або най яєць принесуть, – голосно наголошує котрась із вчительок.
Дітей частують тістечками. Один хлопчик несміливо питає, чи це печиво привезуть і для його тата. Він десь на Донбасі.
Авторка: Світлана Лелик
