«Я їх не дивлюся. Я намагався, you know. Але це не кіно!»
Саме таке сказав – ні, не я і не про фільми студії «Вечірній квартал», – а Мартін Скорсезе про «Marvel». І далі за його ж цитатою: «Чесно кажучи, хоч які б вони були хороші, найближче порівняння – це парки атракціонів. Це не кіно, в якому люди намагаються передати емоційний, психологічний досвід іншим людям», – пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Першою прилетіла реакція Семюела Л. Джексона: «Фільми – це фільми. Його (Мартіна Скорсезе, – Ю. А.) фільми також не всім подобаються. У кожного своя думка, так що allright».
Наступним висловився постановник «Вартових Галактики» Джеймс Ганн. І його слова навіть мене (який, зізнаюся, не переглянув жодного з «марвелів») утішили нечуваною своєю скромністю: «Мартін Скорсезе – один із п’яти моїх найулюбленіших нині живих кінорежисерів. Я був обурений, коли люди пікетували “Останню спокусу Христа”, навіть не подивившися фільм. Я засмучений, що тепер він так само засуджує мої фільми».
Як кажуть у таких випадках, порівняв. Де «Остання спокуса», а де твої «Вартові»!
Примирити ж усіх вирішив режисер «Людини-павука: Навколо Всесвіту» Пітер Ремзі: «Мартін Скорсезе – бог. Фільми “Marvel” веселі й добрі. Keep calm».
Після цього й подумалось: от якби й нам так! Таку ж інтеліґентну дискусію навколо українського кіно. А ще краще – нам би свого Скорсезе. Ну і, дідько з ним, власного «марвела»! Хоч він уже точно належить глобальній мас-культурі, тож ніякий Голлівуд його не націоналізує, й Держкіно – тим більше.
Що правда, то не гріх: і комікси, й супергерої – не моя стихія. Так що увесь, який лиш він є, «марвел» пролетів повз мене, ніби відома фанера над Парижем. Я, на відміну від метра Скорсезе, навіть не намагався того дивитися. Але вірю, що метр має рацію: це не кіно, а парк атракціонів – як на моє особисте відчуття й розуміння, порівняння стовідсотково точне. Атракціонів же й «американських гірок» мені і в реальному житті вистачає. Для мене це не кіно – тією ж мірою, як поп-музика для мене не музика.
Господи, й заради цього коміксового хламу ще й ходити по всіх отих кінопалацах, де їдять, ремиґають, шелестять, базарять по телефону і гигочуть у несмішних місцях?! Враження таке, ніби сучасники приходять у кіно винятково для того, щоби погиготіти. І якщо природних підстав для гиготіння немає, то вони їх самі для себе вигадують. До того ж у залі обов’язково знайдеться пара-друга коміків-коментаторів (таких собі кошових-зеленських), які донесхочу вправлятимуться в іскрометності, щоби спаскудити весь той «парк атракціонів» остаточно.
Шарудіння попкорну, плямкання жуйок і лущення горішків. Усе разом скидається на одностайне бенкетування ненажерного вічно голодного шашеля. Ось воно, «хліба й видовищ!» ув одному пакеті – в дослівному й переносному сенсах. І надто ж тепер, по завершенні п’ятирічної епохи великих надій, коли на широкі екрани тріюмфально повертаються всякого штибу «сваты». Надії, отже, в минулому і хочеться лиш вірити, що не навіки.
Єдина при цьому втіха (а точніше, зловтіха) в тому, що разом із нами цілий світ. Він, схоже, теж нескоро дочекається доброго кіно.
Бо як його дочекаєшся, коли, приміром, із 2020 року всі фільми, що претендуватимуть на BAFTA (т. зв. британський Оскар), мають відповідати Diversity & Inclusiveness Standards, себто правилам т. зв. позитивної дискримінації? На практиці це означатиме як мінімум три вимоги: один або декілька першорядних героїв мусять бути представниками меншин; у другорядних же – ґендерний баланс 50 на 50, не менше як 20% етнічні меншини, не менше як 10% LGBTQ+, не менше як 7% неповносправні. Крім того, помітна кількість персонажів має репрезентувати соціяльно-економічні низи. Головна ж сюжетна лінія має бути присвячена проблемам – ще раз про них! – меншин.
Як добре, що все найкраще відтепер – меншинам. Порадіймо за них. Але звідки за такої примусової стандартизації й по-бюрократичному перфектно виписаної «рознарядки» взятися хорошим фільмам, запитайте хоча б у того-таки Скорсезе. Та нізвідки, відповість метр. Їх просто не буде. Хоча він усе одно не втомлюється нагадувати, що «фільми повинні бути одкровенням – естетичним, емоційним, духовним».
От лише шансів бути почутими в його нагадувань дедалі менше. Тож і висновок, якого доходить автор «Останньої спокуси Христа», однозначно добра не віщує: «Для тих, хто мріє знімати кіно або робить перші кроки в цій царині, ситуація складається дуже несприятлива і навіть жорстока. І це сповнює мене величезним сумом».
Живі й відчайдушні зникають у тінь, забанені неоцензурними стандартами й повідсотково розписаною «інклюзивністю». Найкращі місця у центрі глобального кінодійства хазяйновито займають інші – інфантильні, пласкі й вимучені недогерої. З тих, які безліч разів, мов на заїждженій платівці, повторюють і повторюють свій єдино завчений текст із єдиної своєї ролі: «Я ж не лох. Я президент цієї країни. Мені 42-й рік».
Comments are closed.