Я не знаю жодної іншої країни, де т. зв. перші леді, дружини президентів, влаштовували би своїм чоловікам аж такі успішні піар-кампанії, стаючи при цьому повноправними персонажами не лише світських хронік, телешоу, ґлянцю, а й тисяч лулзів.
Хоч успішними ті кампанії можна вважати лише в нашому специфічному випадку. Тобто успішними зі знаком мінус, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Погодьтеся, ми живемо в особливі часи – в них перестало існувати вже не що-небудь, а сама об’єктивна реальність. Тобто єдине, що існувало досі. Хто тепер покаже нам об’єктивну картинку? Новини нічого не значать, інформаційні портали варто відвідувати лише заради мемів і фотожаб. Усе так чи інакше виявляється фікцією. І лише від художньої літератури (пріоритетом якої згідно з її природою є власне вигадка) люди чомусь вимагають правдивості. Якої зовсім чомусь не вимагають від телеканалів.
Люди стають співучасниками створених виключно під самих себе новин і, схоже, їм це подобається. Лише вчора ми були «фашистами» й «бендерівцями», позавчора «помаранчевою чумою», а сьогодні ми вже «порохоботи». І знову все у нас проплачено. Тільки попередніх разів нашим проплатником був міфічний Захід. Цього ж разу – віддамо належне владним технологам – нам платить Росія. І в цьому безперечний прогрес: збудника громадянської непокори в нас уперше позиціонують не західніше, а східніше від нас. Тобто не доларами, а рублями беремо ми тепер за всі ті майдани.
Влада інвестує у свої ботоферми безпрецедентні грошові масиви. Ні за Кучми, ні за Порошенка, ні навіть за Яника такого не було. Під будь-яким дописом на тему протестів знайдуться сотні, а по фейсбуках і тисячі претензій до протестувальників. Так ніби якась колективна Людмила Янукович заволоділа умами прихильників теперішньої влади.
І тут повернімося до перших леді. Точніше, перейдімо до їхніх пунктиром прокреслених силуетів.
Леонід Кравчук жив з дружиною Антоніною, проте вона принципово не супроводжувала його під час офіційних подорожей та зустрічей. Ба більше – ми її ніколи не бачили. На жодних офіційних чи напівофіційних подіях вона не з’являлася. «Маємо те, що маємо» – це було насправді про неї. «Кравчучка» також: саме так могли поза очі називати її друзі й подруги.
Людмила Кучма вперше в історії України почала виконувати публічні обов’язки першої леді, дивуючи світ квазігромадською діяльністю та численними норковими шубами. Найвідоміший вислів її чоловіка «Україна не Росія» відчутно суперечив її поведінці та одіозним інтерв’ю: «Лягли спати в одній державі, яка називалася Радянський Союз, а прокинулися в якійсь Співдружності Незалежних Держав. І були приголомшені, перебували, можна сказати, в шоці. Потім стали звикати до того, що виникло 15 незалежних держав.» Українська мова цій жіночці так і не далася. Її доволі хамське «Говорите со мной по-русски!» віддзеркалювало Кучму і наближало майбутній «рускій мір» зі стократним зумом.
Віктор Ющенко – перший, хто офіційно розлучився, і пані Катерина була його другою дружиною. До одруження з Віктором Катерина була громадянкою США (за що її не могли любити апріорі). Проводячи для журналістів екскурсію власною садибою, вона нарікала, що чоловік змушує порпатись у грядках на городі. Схоже, що саме вона запровадила моду на вишиванки й багатодітність. «Лучше детей кормить, чем зека!» стало неофіційним гаслом багатьох російськомовних пострадянських виборців, які 2004-го, вибираючи між Ющем та Яником, проголосували за першого. Катерина мріяла увійти в історію як жінка майбутнього, але провалила іспит на благодійність із досі не завершеною історією про лікарню (також майбутнього). Зрештою, її чоловік в очах українців провалив теж усе, що лиш міг. Але стійкої ненависті на себе не накликав, радше зневагу впереміш із поблажливістю.
Янукович був єдиним президентом України, дружина якого з ним не жила. І згодом, у перші післямайданні дні, всі ми зрозуміли чому. Втім тьотя Люда старалась як могла допомагати своєму баті. Її старання, слід визнати, увінчались успіхом. За виступ на Антимайдані я б особисто дав цій леді якогось Оскара. 15 років минає, а все ніби вчора. «Краще за Сердючку!» і «Петросян відпочиває», – досі пишуть у мережах її (а заодно Сердючки й Петросяна) захоплені шанувальники. Переконливіше втілити типову представницю «русского міра» не вдалося нікому. Вона еталон. Рука і досі тягнеться до «наколотых апельсин».
Марину Порошенко, схоже, в нас усе-таки стримано шанували: вона не ховалася (радше навпаки), вела Інстаґрам і, що симпатично, ранкову гімнастику. Нині я вже шкодую, що пропускав її ранкові заняття.
Олена ж Зеленська у нас знову непублічна – можливо, тому, що її чоловік замість виконувати преЗе!дентські обов’язки постійно хоче втекти додому і просить український народ відпустити його до дітей. Зате роль найближчої партнерки й порадниці надзвичайно успішно виконує Андрій Богдан. Він завжди поруч. Він і суфлер під крилом у Тома Круза, і непідробний Доцент, і адвокат Коломойського, і третій незайвий на зустрічі з дядьком Дональдом. Він і фейк державного масштабу, і новий талісман футбольної збірної. І, головне – ця разюча схожість із Людмилою Янукович. Придивіться до цих облич – і побачите маму зі сином.
Тільки той, як синам і належиться, йде значно далі, й ми завмираємо в очікуванні «наколотых апельсин» другого покоління.
