Про Лишегу я дізнався від своїх приятелів з «Мертвого півня». Серед їхніх перших композицій було дві на вірші Олега. На літніх канікулах у книгарні навпроти свого дому у Франківську побачив так звану касету із книжечками молодих поетів. Хотів купити Лишегу. Мені сказали, що можна тільки всі разом.
Я купив усю касету, але був таким гоноровим, що взяв тільки «Великий міст», а решту – хоч там були і Довган, і Панчишин – залишив у книгарні, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
У перші дев’яності роки ми, ті, що робили часопис «Четвер», постійно зустрічалися у імпровізованому вуличному кафе біля бічної стіни франківського пасажу, яке називали «під горіхами». Якось Ярослав Довган прийшов із сенсаційною новиною – Лишега у Тисмениці! І далі: їдемо до Лишеги! Не довго думаючи, він пішов до керівника області художника Миколи Яковини з вимогою дати якийсь транспорт. Яковина дав пікап з будою. Всі охочі залізли у буду, двері замкнулися і ми, сидячи на підлозі і одне на одному, поїхали до Тисмениці.
Читайте Тарас Прохасько: Не бійся ножа, а зважай на вилку
Канал біля хутрової фабрики, велике дерево, паркан, фіртка, а там – стара велика хата і Олег. Тоді ми пішли купатися на Ворону. Темна спокійна вода, мулисте дно, дерева над самою рікою. Олег був худий, цілком білий і у звичайних тодішніх трусах. Було тепло і добре. Ми всі знали, що тут він у одному зі своїх віршів мив спину батькові. Тоді я вперше почув його знамените «лишайтеся». Всі поїхали, а я залишився. Він знав про мене тільки те, що я ботанік. Цілий вечір питав щось таке, на що у мене не вистачало знань. Але я наслухався і надивився такого, що потім, вже у Львові, пропонував Кривенкові до «Поступу» нарис про Лишегу, який би мав називатися «Лишайся».
У 1993 році Лишега знову був у Тисмениці. Цього разу з Нелею, яка знімала артистичний фільм про містечко. Олег малював декорації. Неля запросила до зйомок мого брата з нареченою та Олега Гнатіва. Я був зв’язковим. Показував їм дорогу і дивився, що з того вийде. Поки актори працювали, я з Олегом пильнували Віру, їхню доньку. Вона сиділа під деревами у балії, довкола якої ходили кури. Вечорами ми пили вино, Олег починав сперечатися з Нелею, переходячи на фальцет. Він постійно казав протилежні речі: навіщо ти все міфологізуєш? і чому ти усе демофілогізуєш?
У грудні того ж року була Імпреза, на якій відзначили його дерев’яні скульптури. Тоді ж у «Четверзі» опублікували моє оповідання «Некрополь». Олег зустрівся зі мною і говорив про те, що це оповідання – як аудіо, у ньому нема рухомих образів.
Читайте Тарас Прохасько: Лижний феномен
Він почав приходити у бари, в яких я працював. З абаканівським наплічником, який ставив під пластиковий стілець. Я завжди його частував. Одного разу було так, що він просидів у люксусовому барі цілий день, приймаючи там кількадесят франківських митців, які довідалися, що тут є Лишега. В той час він спробував їсти мухомори, на які казав – моремухи. Розповідав повільно, як відломив шматок, показуючи своїми гарними великими руками його розмір. Тоді ж почав говорити про те, що не хоче нічого говорити про свою поезію.
Приїжджаючи до Франківська, почав приходити до мене додому. У нас було різне ставлення до часу, до тривання, до обов’язкових занять. Олег нікуди не квапився. У мене ж були малі діти, хатня робота. Здається, таке йому подобалося. Він сидів у кухні, я щось робив, ми потрошки пили то, що було, часом навіть спирт. Олег говорив. Я слухав. І ніколи не перебивав. Можливо, я був його ідеальним слухачем.
Він тоді часто розмірковував про шлях Андруховича. Казав, що така публічна діяльність нищить. А його вибір – це чиста поезія. Але я завжди розумів, що у цьому є щось непромовлене. Що Олег сам хотів би більшого визнання, більшої уваги, більшої популярності.
У Франківську він завжди відвідував свого друга, геніального художника Володимира Гуменного. Часто зависав у нього на кілька днів. Вже пізніше зблизився з учнем Гуменного Володимиром Гривінським. А я ще їздив до Глевахи і бачив, як Олег носить з лісу дрова. І він казав, що пропонувати таке життя комусь іншому дуже важко.
Читайте Тарас Прохасько: …і ніч іде…
Після Америки Олег став спокійнішим і впевненішим у собі. Його рухи набули величності. Він полікував зуби і роздобрів. Розповідав про Апдайка у білих кросівках, індіанців з чеським корінням і Сюзан Зонтаг.
Потім ми записували наші розмови. Була пізня осінь. Тисмениця, про яку Олег знав майже все. Пес Білик, який є на фотографіях. Олегове пальто, в якому я його бачив багато років потім і бачу досі.
Загалом дуже спокійний, в останні роки він любив влаштовувати несподівані майже істеричні промови на своїх читаннях, яких стало досить багато.
Олег також любив говорити, підбираючи слово за словом, про Торо, як ловити рибу руками, про непотрібність метафори, про кушнірів, про стихії.
Врешті-решт я зрозумів, як пливе його думка. Він вказав, що такий плин можливий. Досить увійти, і тебе несе.
Читайте Тарас Прохасько: Побічні ефекти становлення
Була ще одна непромовлена тайна. Олег дуже шанобливо приймав мене як племінника доцента кафедри англійської філології Львівського університету Ольги Огоновської. Виявляться, що свого часу саме вона допомогла Лишезі зі вступом на університет. І йому було незручно за те, що його звідти вигнали. Лишега був надзвичайно делікатним.
А одного разу ми з дружиною приїхали до нього пізнім вечором. Вона була голодна. Лишега взявся робити сирнички. Він багато говорив і дуже повільно змішував сир з мукою і яйцями. Десь зо дві години. Голодна жінка тим часом вирішила, що краще примусити себе заснути на канапі.
Comments are closed.