Щороку, доживши до Великодня, сотні разів промовивши «Христос Воскрес», переконуємо себе не так у присутності Бога, який одного разу побув людиною, яку можна було вбити заради власної правоти і всесилля, і воскрес так давно, що нашому розумові доводиться тільки довіряти свідченням не менш давніх свідків, як у тому, що ми дійсно робимо все достатньо правильно, якщо вкотре дотягнули до чергового оновлення.
Переконуємо себе у тому, що навчилися у різні способи співіснувати з Богом, який виявляється достатньо наївним, чи люблячим, чи терпимим, щоби далі приймати наші хитрощі і маніпуляції, раз він вже сам зробив із себе жертву. Ще й не залишив виразного кодексу інструкцій, окрім загального меморандуму про наміри, що стосуються любові, яку без його щоденної реакції можна так вільно трактувати. Сам собі винен. Адже добре знав, з ким має справу. А може, має в тому власний інтерес, бо хто знає, на що можуть бути використаними всілякі апробовані на земному житті душі, , пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
В кожному разі, поводимося з Богом, як з прирученою твариною, перенісши своє неглибоке людське розуміння речей і суті на того, через кого все сталося, вважаючи, що все тримається на взаємній користі.
Читайте Тарас Прохасько: Що в тебе?
Ситуативно і спекулятивно розширюючи амплітуду означень заповідженої любові від свавілля до прагнення влади, розпорошивши Бога серед культури, гуманізму і первинних інстинктів, намагаємося дресирувати його так, щоби зробити його милим, не небезпечним, безпомічним, справедливим, честолюбним і послушним. Витіснивши чисту інтуїцію із стосунків з поважаним Богом, заплуталися у хаосі ілюзій раціональних обрахунків, якими пробуємо підлаштувати до своїх понять Його волю.
Боячись обіцяної, але невідомої відповідальності, перестали зважати на закономірне зближення до завершення настільки, що боїмося самого життя. І саме тому щороку тішимося, що відтепер все буде краще.
Останніми роками парадоксальним символом великоднього оптимізму стали у наших краях пластикові квіти і вінки, якими показують Богові, що знають, як йому сподобатися. Бо ж йому придасться знати, що робимо якнайкраще. Відвідуємо померлих, порядкуємо на цвинтарях, прикрашаємо місця спокою такими кольорами, які видно з космосу, примоцовуємо тривалі знаки уваги, які протримаються без додаткового догляду цілий рік.
Читайте Тарас Прохасько: Накладання тіней
І хоча у всіх наших церквах уже кілька років закликають цього не робити, мало хто зважає на мудрі поради. Недалеко від храмів розгортаються величезні торговиська тим, що робить життя кращим і побожнішим. А за огорожами усіх цвинтарів горять, мов грішники у пеклі, минулорічні прикраси, пронизуючи отруйним димом вихвалені гори й доли, води, зела і тіла.
І якщо таке простеньке прохання улюбленої церкви залишається непочутим або знехтуваним, то що вже можна казати про сприйняття тих кількох багатозначних побажань і запевнень, які колись записали за Богом, які він виказав як натяки, а не мануали.
А тому все виглядає дуже оптимістично. У тому сенсі, що від Великодня до наступного Великодня ніщо не зміниться настільки помітно, щоби зустрітися із принциповим оновленням, яке може бути жахливішим у своїй незвичності від усіх добре виплеканих і захищених рідних страхів перед життям.
Читайте Тарас Прохасько: Горе переможцям
Бо буде так само, як і тоді, коли вперше було сказано, що Христос воскрес. Поради залишаться недослуханими. Сума страждань не зменшиться. Слабкості виявляться сильнішими від сили. Страху не поменшає. Краса теж буде, але не такою гучною. Але хто був останнім, буде першим. І приручений Бог отримає, згідно з розвитком засад гуманізму, значно просторіший, більше зближений до природних умов вольєр. Завдяки новій системі огорож діти зможуть спостерігати за ним з ближча. А він тим часом перепочине, знаючи, що буде воля Моя, а не твоя.
