Ще давніше мама часто жартувала, що мій молодший брат народився у контрабандний спосіб. Себто їй, після мого народження, але не через моє народження, а іншу хворобу, лікарі строго заборонили виношувати ще одну дитину. Але сталося, вони були молодою парою, мама завагітніла і народила мені чудесного брата; про те, що він передовсім їхній син я не дуже думав, бо малим дітям, як і великим, йдеться передовсім про те, що отримуєш ти. Мій брат – моє щастя, і того досить.
З точки зору генетики саме народження є найголовнішим актом людського життя, бо в такий спосіб майже повністю реалізується ще один неповторний код. А коди мусять ставати використаними, не зважаючи на те, що буде далі, пише Тарас Прохасько у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Щодо моєї мами, то підозріваю, що, народжуючи заборонену, але бажану дитину, вона і повторяла свою життєву схему, і втікала від неї. Все через те, що сама вона була «контрабандною», і у неї була старша сестра. Тож тепер, думаючи про своє життя, я розумію, що зі всього, що на нього вплинуло, найважливішим було те, що ця сестра була і померла невдовзі після маминого народження.
Вона належала до того драматичного покоління кінця двадцятих років, яким було призначено остаточно модернізувати Галичину, натомість війна, яку вони застали надто молодими, щоби воювати, перетворила це покоління на тих, хто загинув, тих, хто разом з батьками поїхав на Захід або до Сибіру, і тих, хто після вже радянських студій намагався втримати щось українське у радянській науці, освіті і культурі. Друге покоління галицької української світської міської інтелігенції.
Її батьки – діти священиків, внуки селян і священиків – пройшли через першу світову і визвольні змагання. Потім доучувалися у європейських університетах того, що обірвала війна. Вони дуже довго зналися, але одружилися вже цілком зрілими, коли дали собі раду з усіма травмами фронтів, революцій, полонів, шпиталів. Донька народилася у Відні. Вони були страшенно щасливими втрьох. Потім вернулися до Станиславова. Працювали, модернізовували українську спільноту, спромоглися на власне помешкання, ростили доньку, яка виявилася надзвичайно здібною. Найбільше їй давалася музика. Вже у дитячому віці вона була доброю піаністкою. Почала серйозно займатися у видатних музикантів і невдовзі спромоглася на сольні виступи, не перестаючи легко і натхненно вчитися і вдосконалюватися. А ще склалося так, що була єдиною дитиною не тільки для батьків, але й для їх чисельних сестер і братів. Віра, надія, любов цілого роду.
Між весною і літом 1939 року її мама несподівано завагітніла. Ця вагітність була такою ж тривожною, як і загальна атмосфера того року. Мамі – моїй бабці – було сорок п’ять років, досить багато на той час для матері однієї дитини. Однак – попри тривоги лікарів і родичів – щасливі батьки сприйняли це як Божий дар. Виявилося, що мали рацію. Невдовзі їхня нова контрабандна дитина виявилася спасінням. Коли вона народилася Станиславів був уже окупований совєтами. Уже почалися перші репресії і особливий перехідний стан. Сестра почала вчитися у новоствореному музичному училищі, в якому з’явилися нові викладачі, але ще не щезли деякі давні. А потому почалися бомбардування, розстріли у всіх в’язницях, прихід німців, українські підпільники, смерті євреїв. Доктора Гутта, який допомагав мамі народитися, творця ідеальної клініки і колишнього чемпіона з боротьби за псевдом «Чорна маска», розтерзали улюблені пси шефа гестапо…
А у березні 1942 року мамина сімнадцятирічна сестра померла. Як добре, що була контрабандна дитина. Але з того почалося її свідоме життя. Далі вона вже не могла бути інакшою, як та, яка залишилася після втрати тої. Передовсім бути радістю батькам, передовсім замінити втрачене, передовсім пильнувати, щоби більше втрат не було.
Зрозуміло, що ні я, ні мій брат не могли уникнути того, як померла сестра сформувала нашу маму. І нема нічого дивного в тому, що тоді, коли мама після народження брата захворіла, я теж перейняв з дитинства цю схему – пильнувати, не покидати, не тривожити, берегти, доглядати. В такий спосіб я став передчасно дорослим, залишаючись при цьому дитинним.
Нормальне життя. Але аж тоді, коли починаєш про нього думати, з’ясовується – більше чи менше достовірно – хто з давно померлих зробив тобі його таким. Чию тінь мусиш весь свій вік виразно бачити накладеною на свою власну. Яка також на когось впаде.
