Навіть та людина, яка обмежена у мріях і сподіваннях, все одно перебуває в очікуванні покликання. Навіть ті, котрі здаються вічно заклопотаними заробітками та родиною, час від часу запитують себе: «Для чого я з’явився у цьому світі?».
Щось таке, чому немає назви, виводить з глибин їхнього самоусвідомлення настанову: чекайте, прийде час, буде знак.
Спробуйте сказати таким, що вони тут чисто випадково. Що на третій від Сонця планеті завівся слиз, а з нього вилізли різні форми життя, включно з тими двоногими без хвостів, на яких не росте пір’я. Спробуйте, але не чекайте від них розуміння та вдячності. Краще тікайте.
Очікування покликання вважають чи не стрижневим очікуванням. Воно відноситься до переліку п’яти фундаментальних принципів, котрі відрізняють нас від тварин і носіїв штучного інтелекту. Воно наділяє нас безмежною силою. Воно змушує нас відривати погляд від ґрунту і вдивлятися у небо. Воно виробляє надію, наче потужна фабрика, схована під нагромадженнями наших травм, розчарувань і страхів.
Як і кожним великим очікуванням, ним користуються. І ті, хто намагається нас контролювати, і просто дрібні пройдисвіти. Вони показують людям придумані ними (або вкрадені) знаки і кажуть: «Ось воно і прийшло, виповнення часів! Ось печать того, хто кличе вас на битву!».
Люди зриваються і йдуть на заклик. Підставляють босі обличчя під вітри історії. Але минає день, минає ніч і ще багато чого минає. Злими і розчарованими повертаються люди до своїх заробітків і родин. А дехто не повертається зовсім.
Пройдисвіти тим часом розбігаються по шпаринах з видуреними грошима. А влада каже: «От, бачите, все як завжди. Покликаних багато, а обраних мало. Чекайте до наступного разу. А, краще, не чекайте, а робіть свої щоденні справи». Для того, щоб зупинити в людині її внутрішню «фабрику надії» навіть придумали спеціальний термін — самореалізація. Себто, сидіть собі під віником (кожний під своїм) і реалізуйтеся там до повного одуріння. Флаг вам в руки.
Влада, як завжди, бреше. Всі покликані вже обрані. Бо ж обрання передує покликанню, а не навпаки. Просто люди не розуміють головного. В кожному зриві, в кожному штурмі неба настає такий момент, коли треба відсунути в бік тих, хто почав кликати. Бо вони лише люди, слабкі та грішні. Навіть якщо вони й не аферисти, їм все одно не втримати довго ті нелюдські знаки, які вони взялися показувати і тлумачити збуреним спільнотам.
У певний момент треба вийти за ті межі, які накреслюють носії знаків. Треба кинути виклик безмежності й піти за тими, хто кличе не до намальованої мрії, а до самого обрію, до краю ночі. Відповіді на питання не написані на плакатах і білбордах. Вікіпедія про них нічого не знає. Їх треба шукати там, де життя балансує на краю вселенської порожнечі.
Але для цього треба вийти за межі стереотипів. За червоні прапорці, розвішені навколо нас культурою та освітою. Вийти за кордони «громадської думки» та її картонних авторитетів. Це не легко й не завжди корисно для здоров’я. Але без цього всі заклики будуть змарновані.
А ще треба ретельно вчитуватися у першоджерела. Відкрити Об’явлення від Іоанна Богослова, главу 17, вірш 14: «Ці проти Агнця воюватимуть, і Агнець переможе їх, бо він — Владика над владиками і Цар над царями, і ті, що з ним, вони покликані і вибрані і вірні».
Comments are closed.