У Тракаї ми були з татом. Їздили Литвою, між Вільнюсом, Каунасом і Клайпедою з Палангою заїхали до Тракаю, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч. Пані Гіба зі Стрия, з тих знаних стрийських Гібів чи Гіб, приятелька бабці, яка з десять років міжвоєння мусила бути вчителькою у Вільні, казала на містечко Тракі.
У Тракаю, окрім знаменитого озера, тато хотів нам показати щойно відновлений замок. Попри те, що дещо виглядало там не надто справжнім, я визнав, що величні стародавні замки, доведені до ладу, мають надзвичайний вплив на національну ідентичність. Настільки, що я підліток пережив дуже патетичну агресію старшої пані, литовки, яка сиділа у будці перед брамою і продавала вхідні квитки.
На той час я тільки кілька фраз за своє довге чотирнадцятирічне життя – таке довге, яке вже неможливе у старості – вимовляв побутовою російською. Ще не знав тоді ні ачо, ні універсального герей, ні навіть алюса з цукросом не знав. І та пані дуже знервувалася. Почала мене бештати. Казала – подивися на себе, ти ж якісний литовець, а вдаєш із себе русака, через таких покручів, як ти, великого благородного народу стає все менше, а їхній непотріб множиться… Не мав тоді чим відповісти. Не хотів оправдовуватися, бо розумів, що є добрим підтвердженням її великого болю.
Читайте Тарас Прохасько: Розчинитися вчасно
Потім приїжджав до Тракаю ще і ще. Часи блокади, часи литовського опору, часи литовсько-львівського нелегального визвольного трафіку. Вивчивши кілька базових фраз литовською, на Віленщині, Тракайщині волів говорити поганою польською. Там її розуміють.
Зрештою, паролем доступу було коротке слово – Львів.
Окрім озера, пірсів, човнів, стаєнок, в яких так добре спалося, пам’ятаю одну склеротичну бабцю, чия уява переселилася у давні часи. Вона любила зі мною поговорити про те, як було давніше. Не влазила у високі сфери, усі ті геополітичні афери і планові насильства. Виглядаючи з веранди, цілий час повторяла – але які ж то тоді були гуси, а який тоді був сир, які були качки, кролі і кури зі своїми яйцями. Мені любилася ця стара простачка, якій історія другої половини двадцятого століття концентрувалася у гусках, які колись були такими, яких більше ніколи не буде.
Відразу пригадав собі кукурудзу. Як були короткі осінні канікули, ми з братом відмовлялися провести їх у почесній варті коло пам’ятника загиблих чекістів і їхали у гори. Там вигрібали картоплю, стягали фасолю з тичок, рвали дорогоцінні ренети і йони, вичищали городчики від кукурудзи. Всюди щось диміло, ідучи рослинними запахами у бік безумного синього неба. І на тих ватерках ми пекли кукурудзу. Не знаю, як то пояснити, але напхавшись такою обгорілою кукурудзою можна було пережити стан, про який через багато років дізнаєшся, що таке оргазм.
Десь поміж усіма згаданими епізодами було ще військо.
Наша рота розмістилася на лісистих пагорбах. Межею наметового табору було полечко з кукурудзою. Небо було так само синезним, а кукурудзи перестиглі. Було кільканадцять хвилин вільного часу. Я підбив кількох міщухів на спробу екскурсії у своє дитинство. Урвали кожному по кукурудзі і примостилися біля польової кухні (форкіхи, як я знав з пісень), запхали нанизані на патички качани просто у дверцята з відкритим вогнем. Мало бути добре. Вже за кілька хвилин нам нагадали, що ми у війську. Що девізом цього війська є мотто, протилежне до уявлень про особисті свободи. Замість звиклого – що не заборонено, то дозволено – тут панував інший принцип: що не дозволено, то заборонено. Про печення кукурудзи у вільну годину не було згадано у жодному статуті. Отже – переступ. Отже – відповідальність і покара. Відповідальність, як то було прийнято, колективна. Покара – винахідлива і не передбачена жодними написаними параграфами.
Не тільки тих, хто пік кукурудзу, але цілу роту вигнали на край гори. Далеко внизу було озерце. Завдання було простим. У народних казках це вважається легкотнею. Прозвучала команда «гази». Усі вбрали протигази. А тепер – біжимо до озера (ця проклята руска конструкція – біжимо, ті, що наказували, звичайно, не бігли). Мочимо руку у воді і приносимо мокру руку нагору.
До озера було далеко вниз, догори – ще дальше. Дмухав сильний теплий гірський вітер. Замочена у воді рука висихала ще на середині схилу. Тож ми бігали ще і ще. Я чувся винним через свої солодкі кукурудзяні спомини. У протигазах бігати надзвичайно важко.
Ми вкотре зібралися внизу. Я поправив гумовий шолом і відчув, що цілком мокрий всередині нього. Рук ми вже не мочили. Попросту побігли догори, а перед самим виходом на вершину усі як один запхали долоню під щільну гуму протигазу. Незважаючи на те, що всі були пострижені на нульку, долоні для перевірки у кожного були мокрі.
