Серія публікацій про рідновірів, які завелися навіть у богоспасенному Львові, мене неабияк здивувала. містифікація
Люди повигадували собі богів, молитви, обряди, нові імена і культивують це, поширюючи невігластво і забобон. А коли приглянутися, що це за особистості, то довідуєшся, що це або росіяни, або колишні комсомольці, молоді там як кіт наплакав, пише Юрій Винничук на порталі Збруч. містифікація
Та не те мене найбільше дивує, а суцільна дрімучість. Бо книжки, написані містифікаторами (Сергій Плачинда, Юрій Шилов, Юрій Канигін, Ігор Каганець, Ганна Лозко), набагато популярніші за написані фаховими істориками.
Народ потребує казки – і він її отримує.
Візьмемо «Велесову книгу» (далі «ВК»), яка є «сакральною для рідновірів». Про її сакральність рідновіри люблять повторювати як мантру. Хоча цей опус написав Юрій Миролюбов. Це видно навіть з того, що в його працях є фрагменти «ВК», написані в 1920-30-тих роках, тобто ще за 10-20 років до того, як він нібито знайшов дощечки.
Читайте: Юрій Винничук: Вставте мені п’юрко і я полечу
Цікаво, що дружина Миролюбова передала його архів до Києва, однак рідновіри, які тим дуже тішаться, чомусь не квапляться ці опуси перевидавати. Мабуть, причина в шовінізмі автора, де він відмовляє українцям у праві називатися окремим народом.
Коли я ознайомився з працями Миролюбова, то вже не мав жодного сумніву, що «ВК» – талановита фікція. І мені не зрозуміло, чому досі ніхто з дослідників, в першу чергу скептиків, не зазирав до праць Миролюбова. Адже там усе, мов на долоні.
Та навіть нефахівцеві мусило би бути дивно, чому Миролюбов в епоху фотоапаратів сфоткав лише одну дощечку. Чому не всі? Що йому заважало? Адже він 15 років переписував ті дощечки, не покидаючи дому Ізенбека, який їх начебто знайшов.
Пояснення просте: Миролюбов випалив сам цю дощинку, а випалювати пів сотні дощечок виявилося надто марудною справою.
Друге питання. Коли він ті дощинки знайшов, то чому впродовж 15 років не заявив про цю сенсаційну знахідку? Бо чекав смерті Ізенбека.
Читайте: Юрій Винничук: Мова – ріка, а не зацвілий ставок
Дивно, що скептики, погоджуючись щодо містифікації, приписують її Ізенбеку, а не «сумлінному» історикові, хоч і без освіти, Миролюбову. І знову: якби вони зазирнули до його праць, то вже не мали б жодного сумніву.
Я не буду тут переповідати відомі речі про «ВК», усі за і проти. Я напишу лише те, в чому розібрався сам. По-перше, це не єдина його містифікація. Наплодив він цього добра доволі багато.
В книжці «Бабусина скриня», присвяченій своєму дитинству, яке він провів на Донеччині, він старанно описує усі обряди на Різдво й Великдень, святкову кухню, трави і зілля, звичаї і традиції, вживаючи безліч українських слів та імен, але жодного разу не вжив таких слів, як українець чи український. Усе він приписує якійсь сакральній Русі.
Миролюбов був російським шовіністом і не мав жодних сентиментів до України. Тому дивно, що дехто з адептів «ВК» називає його українським ученим.
В збірнику «Украина – это Русь», що його видав у Санкт-Петербурзі виходець зі Сваляви карпаторусин Михайло Туряниця, зібрані статті, які він публікував у своєму шовіністичному часописі. Були там і статті Миролюбова, де він пише, що «кияне не хотели отделяться от Москвы», «Самостийность – это позднейшая вражеская работа».
Читайте: Юрій Винничук: Ще одна жертва моїх фіґлів
В книзі «Прабкино учение» теж безліч українських реалій, ба навіть описано Карпати, де перебував автор зі своїм полком під час війни. Передані розмови з гуцулами. І знову жодної згадки про українців, а гуцул розмовляє, як який-небудь помор: «Зимница‑Мать, нахолодует, наснегует, нальдит, а ты ее поважай, не кляни! Она от Солнца як тень от Дуба, на землю падает и всякому злаку укрытие дает, снегом завернет, как овчиной, волосом, чтоб тепло было. Скоро Коляде быть; Крышнему, Младенцу идти, а там Бог даст, и Яро заглянет к нам».
«Господи, Христе, да буде Слава Твоя, а да буде Зелено Свято Твое славно, та Дажбо, дай Дажде, дай воды, дай студеницы‑криницы, а оген дай!»
Зайве казати, що в безлічі фольклорних записів, зроблених в Карпатах, нічого подібного ніколи не зустрічалося.
Ще до появи «ВК» Миролюбов містифікує фольклор, публікуючи «сказ» (не думу) якогось кобзаря Олекси про князя Кия. А щоб кобзареві самотньо не було, то підкріплює цей дикий сказ переказами «прабки» Варвари, яка начебто теж про Кия оповідала легенди.
Фальсифікація будь-яких легенд легко з’ясовується: якщо нема записаних варіантів або хоча б уривків тих варіантів, перед вами підробка. Думи передавалися з вуст в уста, і якийсь один-єдиний кобзар не міг бути носієм такої сенсаційної думи про Кия. Тим-то спалився колись поет Олександр Шишацький-Ілліч (1828 – 1859), підробивши «Думу про бога Посвистача».
Читайте: Юрій Винничук: Трилер про Василя Стуса
Як виглядають автентичні записи кобзаревого «сказу», можете самі побачити:
И пришла смерть Князю Kiю,
Стала въ ногахъ съ косою,
И кругомъ ложка его воины встали,
Острiя мечей и копiй наружу направили.
Берегутъ Князя Кiя они, смерть отгоняютъ,
А смерть засмеялась, въ комарика обратилась,
Подлетала, ужалила, Княжу душу взяла!
Не помогли ему ни храбрые лицари,
Ни воины смелые! Умеръ Kiй. Преставился!
Приложился до петрiвъ, до отцевъ своихъ!
И встала в небе туча великая,
Пыхонула блискавиця яростная,
Ударилъ Громъ Гремячiй,
Зашумелъ Дубъ ветками могучими,
И пошла туга великая по всей Земле.
Заплакали все, отъ мала до велика.
Заржалъ Конь белый Княжескiй горестно!
Заржали все кони Боевые.
Бо не будетъ уже Князя Кiя на свете!
Загудела Земля Мать Сырая сама,
Бо не будетъ Князь Кiй ее попирати,
На ворога по ней скакати!
Загудело било три кратъ въ Kiеве,
Преклонились деревья горестно,
Зашумела трава, зашелестела,
Зоставился Буй Туръ въ степи,
Задумался, пожалелъ, что не будетъ Кiя,
Не прискачетъ онъ на него съ охотой!
Читайте: Юрій Винничук: Загадкова душа
І на підкріплення цієї фантазії Миролюбов додає: «Прабка Варвара сказала, что последние слова Князя Кия были: «Тяжко мне умирати! Тяжко Русь покидати! И что она, Русь, Киевская Земля, делать будетъ? Слухайте, люди мои! Не трогайте дубовъ на полдень отъ насъ и стерегите крепко степную дорогу! Придетъ врагъ сильный и многочисленный. Бейте въ било и уходите въ леса. И чтобъ каждый Русъ телегу сготовилъ, добро на ней держалъ, да какъ услышитъ било, чтобъ не ждалъ ни минуты, уходилъ бы на полночь!»
Далі він каже, що «старые предания о Князе Кие неодинаковы и имеют много вариантов». От тільки наука не знає жодного, окрім літописного.
Вже в тому «сказі» про Кия є мотиви, які пізніше опиняться у «ВК».
А це неабияке відкриття Миролюбова, бо досі не було записано від кобзарів жодної російськомовної думи.
Читайте: Юрій Винничук: Гірка доля українського правопису
Та на цьому Миролюбов не зупинився і сотворив ще й «сказ» про князя Святослава, писаний – о диво! – тією ж мовою, якою буде згодом написано «ВК».
Схильність до містифікацій втілилася не тільки в творчість. Шукаючи спонсорів для своїх відкриттів, він пише про себе: «Имею много патентов на изобретения. В 1947 году я был первым, кто вызвал искусственный дождь в Бельгии 3-го сентября, по методу собственному, случайно совпавшему с методом проф. Лингемюира из США.
Специальность – парфемерия люкс. Французские рецепты. Главным образом, духи. Считаю даже вредным заниматься еще и кремами, и краской для губ, и пудрой, и всем, что угодно. Я занимаюсь духами, за то так, как редкий.
Это значит, что я не только знаю рецепты, но составляю я и рецепты. Это уже область не только наук, но и искусства, и довольно тонкого, при этом. Еще раз повторяю, это вещи гранд-люкс, говоря по-французски».
Отже, Миролюбов ще й парфумером був.
У «сказах» вигаданої ним Захарихи бачимо теж багато різної сенсації, бо легенд про прадавню Русь збереглося дуже мало, а тут він сипле ті «скази» повними жменями: і про давніх богів, і про князя Одинацера, і про битви з готами, і про переселення народів, і про вихідців з Індії, і про завоювання Риму… Тут тільки рота розкривай від захвату.
Читайте: Юрій Винничук: Гасло, прапор і бздури
А головне – все це на ісконном руском язикє. Бо як же баба з українського степового села могла розповідати свої байки? Тільки на общєпонятном.
ПОВЕДКА ПРО ЦАРЯ ГОНТАРЯ
Як за давние за часы та был у наших дедов
Царь Гонтарь, сильный, як Молодык ясный,
а еще был дитя, а то дитя плакало,
и пришел до него вояка, с шаблею на поясе,
так дитя хватилось за шаблю ту, и смеялось,
и смеючись, игралось, да и до верху подняло,
а сказал царю Гонтарю вояка тот: «Смотрите!
Буде дитя то, тот мальчик малый, великим,
а буде он на врагов ходити, на поле их бити,
и поверже мир целый до ног своих а потопче,
и будут цари его боятися, а Бога молити,
чтоб ушел скорее подальше от них,
а будут по нем жены плакати, чтоб пришел да жил,
и скажет им дитя наше малое: «Идите с другими!
А мне с вами возиться некогда, треба в Поход идти!
Треба в Поход идти, пороха считати!
А негоже мне с вами, бабами, забавлятися!»
Тут цікава ще одна річ. Миролюбов був писючим чоловіком, але писане в різний час дещо відрізняється від писаного пізніше. На початках він проговорився, що всі його фольклорні записи залишилися в Росії і пропали. Але потім публікує безліч записів – кілька томів, які жодна голова не могла б вмістити.
Читайте: Юрій Винничук: «Слава, честь вам, брати ляхи!»
І ось у тих байках Захарихи дивним дивом бачимо те, що пізніше увійшло у «ВК», зокрема довгі списки стародавніх богів та легенди про батька Ора.
Це ж треба! Записати в юнацькому віці таку силу-силенну легенд за дуже короткий побут на селі, втратити їх, з пам’яті відновити, а потім – виявити ідентичні записи на дощечках!
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.