Погляд

Юрій Винничук: «Слава, честь вам, брати ляхи!»

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
На фоні зіпсованих польсько-українських стосунків хочеться згадати один період в нашій історії та культурі, коли поляки свого ворога не тільки не кляли і не вимагали від нього каяття, а навіть його оспівували. Правда, для цього мусило минути понад сто років.

Цей період називався романтизмом. Тоді чисельна плеяда польських письменників кинулася оспівувати козацьку, ба навіть гайдамацьку романтику. При чому в позитивних рисах. Це вже пізніше, в епоху Генрика Сєнкєвіча козацтво перестало бути романтичним ідолом. А причина, мабуть, була в тому, що українці не підтримали жодне польське повстання проти московитів. Підтримала українська шляхта, окремі пасіонарні особистості, але селяни залишилися глухими до закликів братів-поляків, писаних українською мовою. Навіть віршованих, пише Юрій Винничук на порталі “Збруч” ляхи

На ті польські вірші й пісні, які славили козаччину і кликали до бою «за нашу і вашу» свободу, українці відповідали бурлескними віршидлами, в яких лаяли Бонапарта, а заодно й польських ватажків:

Колись такий же був Костюшка,
Скакав, пурхав, мов тобі птушка…
Де ж він тепер? Ти сам збагнеш.

Читайте: Юрій Винничук: Під пальмами з залісянами

Орест Сомов (1793 – 1833), який надихнув Миколу Гоголя на українські теми і сам написав ряд творів про козаків, сотворив також і поему українською мовою: «Голос украинца при вести о взятий Варшавы» (1831), в якій прославив розгром польського визвольного повстання і вітав російські війська, що захопили Варшаву.

Хоча Микола Костомаров мав іншу думку:
Слава, честь вам, брати ляхи,
Мир вам, вічна згода!
Згине панство лукавоє,
Воскресне свобода
Слава тобі, Україно…
Як і Тарас Шевченко:
Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.

Читайте: Юрій Винничук: Альбо файно, альбо ніц

Козаки, як відомо, боролися не лише з татарами, турками і московитами, але й «з ляхами», а отже були частіше ворогами, аніж союзниками. Однак польські романтики оспівували ворогів.

Мало кому відомо, що вони ж таки впливали і на українських письменників. Зокрема, Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш перебували не тільки під благотворним впливом Бєлінського, Добролюбова і Чернишевського, як брехали совєтські підручники, а й під впливом польських романтиків. Відома балада «Хустина» походила з оповідання Михайла Чайковського (1804 – 1886) «Сватання запорожця»:

Несуть пани осаули
Козацькую збрую:
Литий панцир порубаний,
Шаблю золотую.
Три рушниці-гаківниці
І три самопали…
А на зброї… козацькая
Кров позасихала.
Ведуть коня вороного,
Розбиті копита…
А на йому сіделечко
Хустиною вкрите.

Шевченко не пише, куди в похід ішли козаки, але в М. Чайковського козаки йдуть у спільний з «братами-поляками» похід на Московщину. Коли козаки привозять убитого запорожця, то розповідають, що він «під Псковом зарубав два десятки м@скалів, а на третьому сам голову поклав». Загалом можна визначити біля десятка віршів Кобзаря, натхненних творами Чайковського, який залишив багато оповідань і повістей про козаків: «Трахтемирів», «Орлик і Орленко», «Скалозуб в Замку Семи Веж», «Виправа на Царгород», «Іван Виговський» (про Конотопську битву), «Овручанин», «Гетьман України» та інші. На жаль, ці твори й досі в нас не перекладені, хоча доволі цікаві.

Читайте: Юрій Винничук: В країні сонячних зайчиків

Чайковський, чи як його називали отаман Чайка, ще й організував у Стамбулі козацький полк і підбурював султана на війну з Росією.

Цікаво, що ідеалізуючи козаків, він найбільше уваги приділяв власне спільним з поляками походам. Бунт Богдана Хмельницького викликав у нього несприйняття: «Хмельницький, псявіра, убивчою рукою кривавив лоно матері Польщі і не слухав наказів короля, не шанував маєстату трону, а на поміч своїм злочинам викликав на братів-ляхів татарина, бусурмана», – писав він в оповіданні «Константин Городенський».

Та вернімося до Шевченка. В поемі «Гайдамаки» він повторює вигадку Чайковського з повісті «Вернигора» про те, що Гонта убив своїх дітей. Загалом «різня в Умані» обросла неймовірними вигадками. Але й гайдамаки, траплялося, теж ідеалізувалися польськими авторами. Зокрема Александр Ґроза (1807 – 1875) у поемі «Перша покута Залізняка» описує цілком об’єктивні причини, які викликали Коліївщину. Прихильний опис гайдамаків викликав навіть критику інших польських авторів, які дорікали поетові за те, що оспівав «огидної пам’яті опришка». Та Ґроза був не самотнім, бо Луціян Семенський (1807—1877) теж прихильно описав гайдамаків в оповіданні «Село Серби» (1834), зокрема мужність Гонти, який «умів убивати поглядом, вусом, пострахом свого кудлатого кожуха». Подібно змальовує гайдамаків і Міхал Сухоровський (1802 – 1874) у п’єсі «Ванда Потоцька або ж Схрон у лісі святої Софії» (1832), події якої відбуваються у Львові і в околицях Львова.

Читайте: Юрій Винничук: Буржуазний націоналіст Гоголь

Як я вже згадав про гайдамаків, то нагадаю, що і про Довбуша польські письменники часто писали дуже позитивно: Євгеніуш Броцький «Опришки в Карпатах» (1830), Казімєж Вуйціцький (1808 –1879) «Добош» (1839),

Францішек Карпінський (1841 – 1825) навіть оповідає, як Довбуш навідався до маєтку його батьків якраз у день, коли він народився. Батько його втік до лісу, а мати лежала в ліжку. Немовля було на руках у повитухи, котра привітала опришка і запросила до столу, накритого вгощенням. Опришки перекусили й випили, а Довбуш дав повитусі три червінці.

Між іншим, якщо я вже згадав про хустину, якою накрито сіделечко убитого козака, то додам, що хустина віддавна перетворилася на своєрідний козацький символ. Але суть його для багатьох дослідників була незрозуміла.

Читайте: Юрій Винничук: Те, що не можна забути

Поет та історик Микола Маркевич (1804 – 1860) написав чимало віршів, присвячених Україні. Зокрема, і такий, що дає нам підказку, як розуміти часту появу образу хустини в народних піснях і творах українських поетів:

ПЛАТКИ НА КОЗАЧЬИХ КРЕСТАХ
Там, где сном убитым спят
Наши козаки,
На крестах у них висят
С каймами платки;
Дуб подгнил, полвека стоя;
Принесется ль ветер, воя,
Вольно зашумит,
В ткань упрямо, буйно дышет,
Крест расшатанный колышет
И об гроб стучит.
Да!.. Бывало, мы врагов
Гоним по степях,
Как Подкова средь полков
Мчался на конях.
Весело тогда нам было,
Сердце лишь войною жило;
Что ж теперь, козак?
Каждый помыкает нами…
Ветер на крестах платками
Машет точно ж так.

Тобто вітер повіває хустинами, якими оздобили хрести на козацьких могилах, щоб відрізнити їх від могил звичайних селян – не козаків. Це важлива деталь.

Читайте: Юрій Винничук: Небилиці міста Львова

У Шевченка читаємо:
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.

Цей мотив зустрічаємо і в Амвросія Метлинського (1814 – 1870), і в народній пісні:
Ой, в степу могила з вітром говорила:
Повій, вітре, та на мене, щоб я не чорніла;
Щоб я не чорніла, щоб я не марніла,
Щоб на мені трава росла, та ще й зеленіла.

Отже, яким чином козацька могила могла розмовляти з вітром? Тільки за допомогою хустини, яка лопотить на вітрі. Тому й польські письменники використовували цей зворушливий образ, а поети часто описували козацькі могили.

На козацьку тематику писали й інші польські письменники: Володислав Лозинський (1843 – 1913) «Око пророка» (пригодницька повість, де події відбуваються у Львові, є в українському перекладі), Зенон Фіш (1820 – 1870) «Повісті українські», «Тарасова ніч», , Александр Ґроза (1807 – 1875) «Староста Каньовський», Генрик Жевуський (1791 – 1866) «Запорожкець» та багато інших.

Але було ще одне цікаве явище: поляки, які писали українською мовою: згаданий уже Міхал Сухоровський, Томаш Падура, Ян Комарницький («Пісня про Кармелюка»: «За Сибіром сонце сходить»), Григор Відорт, Антон Шашкевич (зокрема пісня «Там де Ятрань круто в’ється»), Томаш-Август Олізаровський, Антон Станіславський, Януарій Позьняк, Генрик Яблонський, Богдан-Юзеф Залеський, Мечислав Романовський, Діонізій Бонковський (пісня «Гандзя»: «Чи є в світі молодиця…»), Каспер Ценглевич («Орав мужик край дороги»), Спиридон Осташевський (автор двох збірок віршованих казок), Павлин Свенціцький (автор україномовних оповідань і поезій), Лев Венґлінський та інші.

Читайте: Юрій Винничук: Тупі і ще тупіші

І це далеко не повний список. Себто брати-ляхи внесли для нашої культури куди більше, ніж «мижебратья», бо я можу пригадати лише два випадки, коли російські письменники дозволили собі написати якийсь твір українською: це вірші Міхаїла Кольцова, який, зрештою, походив з Вороніжчини, і Федора Корша (Хведора Коржа). Козацька тематика теж була популярна в російські літературі, але авторами цих творів були українці за походженням, якщо ж писали щось росіяни, то переважно про зрадника Мазепу та героя Кочубея.

Хтозна чи за яку сотню років польські письменники не спробують писати романи про спільну боротьбу вояків УПА та АК з німцями та росіянами? Чом би й ні? Принаймні, сподіваюся, що колись теперішня напруга минеться.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.