Погляд

Тарас Прохасько: Речовий госпіс

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Тепер мені стало його шкода. Точніше, не його, а за ним. Так як буває стосовно людей – шкодуєш не так тих, хто відійшов туди, де поняття жалю не спрацьовує, а себе, який лишився самотнішим. Пів свого життя я думав, що він огидний, що це якась зла іронія, що я виростаю і формуюся, дивлячись на нього.

Поруч був інший будинок, вони обидва є на протилежнім боці вулиці, якраз перед вікнами тої кімнати, де ми з братом бавилися, лягали спати, вставали і так далі. Вони завжди були перед очима. Той старший – подарунок для самоосвіти.

Всі європейські будинки якимось чином проступали у ньому, всі симетрії і асиметрії, вся еклектика і пресецесія. А сусідній я вважав потворою, якої найбільшим призначенням може бути якраз порівняння з досконалістю. Після двадцяти п’яти років моє бачення змінилося, можливо, саме у цьому проявилося дорослішання. Я його полюбив. Грубий постконструктивізм початку шістдесятих показував, що деякі радянські майстри орієнтувалися на зовсім нерадянські штуки. А останнім часом до любові домішалася ще й ніжність. Через те, що усвідомив, наскільки цей будинок вже є давнім і якого різного пережив.

Тепер мені за ним шкода. Його оновлюють. Добре, що геометрію  вікон ніяк не міняють, але вже видно, що щось буде не так. Його обкладають утеплювачем. А це означає, що зверху зроблять нову штукатурку. А це означає, що вона не буде такою, як та, що вистояла від початку, бо тепер нема вже таких матеріалів. А це означає, що у мінімалізмі постконструктивізму буде змінено один з нечисельних, а тому настільки значних виражальних засобів. Дивно, що такі прості речі не цікавлять реноваторів.

До теми: Тарас Прохасько: Міст на вітрі

Мені завжди було радісно, коли щось народжується, коли з’являється якесь нове життя. Але ще більше я не люблю, коли якомусь життю не дають дожити настільки, наскільки воно здатне, не втрачаючи своєї самості. Це стосується і живого життя неживих речей. Не саме їх усунення, а викреслення  їхньої біографії видаються мені непотрібною жорстокістю.

Цілий свій вік я живу і послуговуюся переважно старими речами, які зовсім не втратили ні своєї функціональності, ні вродженого шарму. Ще й набували з кожним роком все нових і нових епізодів вишуканої біографії. Я знав, що вони старі, ще коли був дитиною, слухав різні історії, пов’язані з тим чи іншим предметом, і дивувався у домах приятелів, як можна покладатися у щоденному побуті на таку блискучу і непотребну купу новенького, якими були наповнені їхні помешкання. Але насправді їхній  вік  і при цьому адекватність я усвідомив аж тепер, коли від часу мого народження минуло півстоліття, яке натурально додалося до їхньої старості ще переді мною.   Зрозуміло, що мені повезло. Що це не моя заслуга. Хоч повезло настільки, наскільки черепасі таланить народитися з обтяжливим панциром.

Звичайно, що я при цім багато втратив. Скажімо, не знаю, як це – купувати, вибирати, вимріювати меблі, бо ніколи в житті не мав такої потреби. Ясно, що якось це впливало на здоров’я. Бо не можуть матраци, подушки, ковдри і книжки з останніх років дев’ятнадцятого століття не бути загрозливими через мільйони дрібнесеньких організмів, якими вони, мабуть, кишать.

Читайте також: Тарас Прохасько: Десь і колись

У чому натомість не запідозриш ножі, вилки, ложки, тарелі і горнятка, всю порцеляну, все шкло, різні флакони, келишки і декантори, різну латунь, навіть артилерійські гільзи з першої світової, олівці, ринки, ваги, млинки, а також нікельовані медичні інструменти, стоси поштівок і ще якісь речі, чий функціональний потенціал зовсім не розтрачений хоча би тому, що за п’ятдесят років я так і не додумався, для чого вони призначені. Тож навіщо чогось нового, навіть якщо така стратегія не сприяє підтримці українського виробника. І я не маю надмірної прив’язаності до предметів, бо відправляю їх на цвинтар, коли вони якось умирають.

Якось мене запросили до училища розповісти про так звану революцію на граніті. Я, почуваючи себе цілком у силі і, пам’ятаючи ті події як щось дуже актуальне, раптом зрозумів, що нічим в очах цих дітей не відрізняюся від тих ветеранів, яких часом приводили до нас у школу. Після війни тоді минуло яких тридцять років. І вояки, яким було хоча би по двадцять, були тоді такими, як я тепер.

У сприйнятті часу багато дивного. В тому числі парадокси тривання функціональності. А за тою штукатуркою мені таки шкода.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.