Життя війни

Вони загинули за Україну. Старший сержант Артем Гуртовий

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Артем Гуртовий пішов служити до війська ще у 2019 році, щоб боронити рідну Луганщину від окупантів. Повномасштабне вторгнення зустрів зв’язківцем.

Життя Артема обірвалося 10 травня 2022 року, чоловікові було 26 років. Його батьки і дружина Дар’я Гуртова зараз з двома доньками живе у Франківську. Каже, Артем завжди хотів поселитися десь неподалік Карпат. Тепер він знайшов тут вічний спочинок, пише Репортер.

З університету – служити

Артем Гуртовий народився 8 травня 1996 року у маленькому селі Попівка у Луганській області. Коли прийшов час вступати до вишу, надворі був 2014 рік – розпочалася війна. Артем хотів до військової академії, але були складнощі з ЗНО через ситуацію в регіоні. Тож він закінчив коледж за спеціальністю «фізичне виховання», а потім вступив до Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, де навчався на еколога. Але, не закінчивши навчання, у 2019 році підписав контракт з Державною прикордонною службою. Перевівся на заочну форму навчання і згодом отримав ступінь бакалавра.

Артем Гуртовий
Артем Гуртовий служив у Державній прикордонній службі

Тоді у нас це було навіть престижно. Хлопці часто підписували контракти, йшли на захист наших кордонів, – розповідає Дар’я Гуртова. – Ми з Артемом познайомилися у Луганському національному університеті, я теж там навчалася, але на соціолога. Але серйозніше спілкуватися почали у 2019 році, після його першого поранення.

У пари відразу почалися серйозні стосунки. На місяць знайомства Дар’я подарувала Артему спільну фотосесію, друзі навіть піджартовували, мовляв, це надто швидко. А через три місяці стосунків Артем зробив пропозицію.

Весільна фотосесія Артема та Дар’ї

Після весілля пара почала налагоджувати спільний побут. Тим часом Артем служив у прикордонній комендатурі швидкого реагування «Новопсков» Мав виїзди на кілька тижнів, а потім повертався додому на тиждень. Далі – наступна ротація.

Читайте: Водій «Ніка». Петро Опацький вивіз сотні побратимів з Серебрянського лісу

Складніше було, коли у нас народилися дівчатка, 20 лютого 2021 року. Це двійнята Емілія і Мирослава, – каже Дар’я Гуртова. – Артем намагався якнайшвидше приїхати додому – тільки була можливість з кимось помінятися на виїзд, він це робив. Хлопці його розуміли і часто погоджувалися.

Дар'я Гуртова
Дар’я Гуртова бережно зберігає нагороди чоловіка

Похорон по відеозв’язку

У лютому 2022 року, хоч усе віщувало про початок війни, Дар’я пригадує – вона та більшість інших цивільних не вірили, що це дійсно буде. Натомість військові точно знали, що загроза реальна.

Ми планували святкувати перший день народження дівчат 20 лютого. Артем мав 16 лютого приїхати у відпустку. Та раптом телефонує і каже, що йде посилення кордону і його можуть не відпустити, – каже Дар’я Гуртова. – Я тоді дуже розчарувалася, бо це – важлива дата, в яку ми мали бути всі разом. Але у відпустку він таки приїхав і ми відсвяткували – вдома, з рідними замість ресторану і гучного святкування. Але був фотограф і ми маємо дуже гарні фото з близькими. Це наші останні родинні фото. Ми взагалі любили робити спільні фотосесії. Тепер залишились цінні спогади.

Через кілька днів, 23 лютого, Артему зателефонували з частини і сказали, що він має день на збори. Тоді подружжя поїхало купувати необхідні речі у військових магазинах.

Перший день народження двійнят пара відсвяткувала разом

Я дивувалася – він на жоден виїзд так не готувався. А Артем казав: «Та я давно планував це купити», – пригадує жінка. – А потім зранку нас збудили новини про війну. Через декілька днів Артема з побратимами перевели у Кремінну. А в середині квітня, коли місто окупували, – вже у Донецьку область.

Тим часом Старобільськ теж опинився в окупації. Виїхати змоги не було, тож Дар’я з доньками, мамою, татом і молодшим братом чекали на контрнаступ ЗСУ. Тим часом, 6 травня, Артема Гуртового разом з побратимами перевели знову на Луганщину, поблизу Лисичанська. Там вони мали пробути до 11 травня. Але 10 травня в їхній пункт спостереження прилетіла ракета. Загинув Артем та його побратим Микола.

Ще 8 травня, на його день народження, ми не мали зв’язку з Артемом, – каже Дар’я. – А 9 травня нам вдалося поговорити. Тоді, на диво, був дуже гарний зв’язок, я його чітко бачила. Наступного дня зв’язку знову не було, а вже 11 травня мені подзвонили і сказали, що Тьомчик загинув. Після прильоту він ще був живий, але без свідомості. Його везли до госпіталя у Бахмуті – але не довезли.

Читайте: Вони загинули за Україну. Командир танку Володимир Іванків

Через окупацію рідні навіть не змогли відвідати похорон Артема у Дніпрі – були присутніми тільки по відеозв’язку.

Про Артема залишились спогади на фото

Тато після полону пішов служити

У червні 2022 року родина вирішила спробувати виїхати з окупованої території. Поїхали неофіційним зеленим коридором через Харківщину – усі, крім батька Дар’ї, бо чоловіків там не випускали. Подолали 30 блокпостів, поїхали у Дніпро на могилу до чоловіка, а згодом перебралися на Рівненщину, де жили деякий час, адже там служив старший брат Дар’ї, який є рятувальником у ДСНС.

Тим часом батько Дар’ї залишився в окупації. Спочатку здавалося, що ця ситуація не надовго, тож чоловік догляне будинок і все нажите.Тато не працював на окупантів, жив із заощаджень та власного городу. Не платив комуналку, і, звісно, не брав участь у «референдумах», – каже Дар’я Гуртова. – Але у вересні 2022 почалося масове викрадення людей, які «схильні до нацизму і тероризму». Викрали й тата, тож з вересня по грудень він був у полоні як цивільний. Ми не знали, чи він живий. Я щодня проглядала ворожі Telegram-канали, де викладали, як вони мучать полонених, і шукала там тата.

Та одного дня чоловіка відпустили, після страшних катувань. Коли він повернувся додому, то побачив, що там нічого не залишилося. Це ще більше погіршило його моральний стан.

Читайте: «Коли чули літак, діти падали на землю». Світлана Діденко з Донеччини почала нове життя на Прикарпатті

Він тоді втратив 20 кг, був дуже виснажений, а перші тижні навіть не розмовляв з нами, ми дізнавалися новини від знайомих, – пригадує Дар’я. – Тоді ми змогли домовитися з перевізниками, які вивезли тата до України – через російський кордон, а далі Литву, Польщу, навіть без документів.

Нині батько Дар’ї служить у 68 окремій єгерській бригаді, наразі на Покровському напрямку. До армії він пішов навесні 2024.

Після повернення тато з першого дня хотів на фронт, одразу пішов у військкомат, але йому відмовили. Він жив помстою за Артема, за мене, за наших дітей, – ділиться жінка. – Мобілізувався він уже у Франківську і пішов служити. Через два місяці отримав поранення, але після лікування повернувся на передову. На Покровському напрямку зараз і мій старший брат: допомагає евакуювати людей, розбирати завали.

Артем Гуртовий
Артем Гуртовий на бойових позиціях

«У Франківську шанують військових»

Коли постало питання, де осісти хоча б тимчасово, обрали Івано-Франківськ. Сюди переїхали і батьки Артема, яким вдалося вибратися з окупованої території до Польщі. Дар’я уже бувала у Франківську, а от її чоловік не встиг відвідати Прикарпаття.

Ми відкладали гроші на купівлю власного житла, а Тьомчик завжди казав: «Давай купимо десь біля Карпат». Я сміялася – де ми, і де Карпати? – каже Дар’я Гуртова. – Він казав: гарно було б жити, так, щоб поїхати в гори у будь-який час і не треба було б добиратися через всю Україну. Мені завжди подобався Франківськ, тому я обрала це місто і не пожаліла.

Артем Гуртовий похований на Алеї Слави у Чукалівці

Згодом батьки Артема вирішили перепоховати його тіло тут. Дар’я підтримала цю ідею і тепер він похований на Алеї слави кладовища у Чукалівці.

Читайте: Вони загинули за Україну. Майор поліції Володимир Розвадовський

Я підтримала, бо бачу, що тут він не буде забутий, бо тут до героїв ставляться з пошаною, – говорить Дар’я. – Я роблю все, щоб люди знали, хто він і звідки. Є багато стереотипів, що Луганщина ховається, не воює. Воюють – і гинуть. Але у нас немає можливості навіть привезти тіло загиблого додому.

Для Емілії та Мирослави Дар’я створила «Книгу пам’яті» про їхнього батька – з фотографіями і розповідями. Також жінка бережно зберігає військові нагороди чоловіка, ордени, а також відзнаку Почесного громадянина Івано-Франківська.

Крім того, жінка спілкується з рідними інших луганських прикордонників. Багато побратимів її чоловіка зараз у полоні й жінки сподіваються на повернення всіх. Під час останнього обміну додому приїхав військовий Державної прикордонної служби родом з Коломийщини Андрій Плугаторик.

Мій чоловік віддав своє життя за нас, за Україну, – каже Дар’я Гуртова. – Іншого варіанту зараз, ніж перемога і повна деокупація, не може бути. Боляче чути, як люди кажуть: «Війна набридла, віддайте ту територію». Вони не розуміють, що значить в один момент все втратити. Ми живемо з надією повернутися. Не знаю, чи назавжди, але відновити місто треба. Хоча б заради пам’яті про всіх загиблих.

Авторка: Ольга Романська

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.