Володимир Розвадовський – майор поліції, старший оперуповноважений управління боротьби з наркозлочинністю в Івано-Франківській області Нацполіції України, боєць полку “Сафарі”. В поліції – 16 років. Колеги кажуть, жив роботою і був хорошим фахівцем. А ще – душею колективу. Його почуття гумору і добру натуру, як і суворість та професійність, згадують донині.
У 2014 році брав участь в АТО. А з початком вторгнення шукав нагоди стати на захист країни. Вступив до полку “Сафарі”. Загинув 10 червня 2022 року на Сумщині під час бойового чергування. У Володимира Розвадовського залишилися дружина і маленька донька, пише Репортер.
Тягло на війну
Володимир Розвадовський родом із села Хімчин, що на Косівщині. Любив собак і полювання. Дружина каже, щовихідних рвався до батьківського дому, де жили його собаки. Коли не йшов на полювання, то міг ночами просто ходити лісом з собаками. Взимку спеціально брав відпустку, аби йти на кабана. Літом – на качки й рибу.
А повернувшись, з головою занурювався в роботу.
До його роботи треба було звикнути. Робота була цілими днями, а деколи й до ранку, якщо були затримання. Поспав годину і знову на роботу – оформляти папери. Роботу свою любив, – розповідає дружина Наталя Розвадовська. – За ці роки я навчилася що і як говорити телефоном. Що можна питати, а що – ні.
Колеги згадують Володимира Розвадовського як відданого роботі. Кажуть, у нього завжди переважало відчуття справедливості.
Коли Наталя з Володею познайомилися, у нього за плечима був досвід АТО. Він відправився на схід України у складі зведеного загону поліції одним із перших. Хоч і не ділився пережитим, від мами чоловіка Наталя дізналася про те, що він з побратимами потрапив у полон, з якого їх визволила Нацгвардія. І попри це, все одно планував повернутися на війну.
Ще до вторгнення він все казав мені, що хоче знову йти в АТО. Його туди тягнуло. І коли почалася війна, він таки пішов, – каже Наталя. – Через знайомих влаштувався у полк “Сафарі”. Він дуже чекав, що з Києва на нього має прийти наказ. Мені здається, що він так чекав лише на народження дитини під пологовим. Того дня телефону з рук не випускав. Я ще не бачила людини, яка б отримала наказ і так тішилася, що його туди направляють. Може, тому що багато його друзів з КОРДу були там. Це була страшна радість.
Три дні минули у зборах і закупівлі всього необхідного. Виїзд планували на вечір 12 травня. Але щось змінилося і виїхав у п’ятницю 13-го. Наталя навіть думки не допускала, що це поганий знак.
Фатальне рішення
На роботі всі його називали “Розвод”. Це стало і позивним на війні. Вже тоді, у травні 2022 року, Володимир казав дружині, що їде як мінімум на пів року. Офіційно – на зачистки. Але в деталі не вдавався. Дружина каже, він не дуже розповідав те, що обговорював зі своїми хлопцями. Але зідзвонювалися по відеозв’язку щодня.
Вже потім, на похороні, його співробітники казали, що він з перших днів шукав місце в різних батальйонах, куди б його взяли. І під час чергувань в місті казав, що нема на що чекати, хотів йти. Його відмовляли, казали, що то вже не АТО. Але він не послухав, – говорить Наталя.
Востаннє Наталя сфотографувала чоловіка з донькою 9 травня під бузком біля під’їзду.
За кілька днів, 13 травня, він вирушив на війну. О п’ятій ранку по нього заїхав друг. Дружина хотіла провести, але Володимир не любив слізних прощань.
Сказав, що вдома прощаємося, а під бус його хлопці відвезуть. Свяченою водою покропила його. Як йшов, то у вікно дивилася йому вслід. Але й думки не було, що щось станеться, – говорить Наталя. – Він був в АТО у 2014 році. Ночами бігав лісами із собаками. Він проробив 16 років у поліції. На своїй роботі стільки всього бачив, що я знала – з ним нічого не станеться.
Володимир Розвадовський загинув через три тижні, 10 червня, внаслідок ворожого обстрілу. Дружині про це того ж дня повідомили колеги Володимира.
Вранці того дня від чоловіка прийшло повідомлення: “Я сьогодні буду на зв’язку, але ти до мене не дзвони”. Пообіцяв, що сам набере ввечері. Скинув своє фото.
Ми збиралися з дитиною йти гуляти після обіднього сну. Стук у двері. Я була сама з дитиною, не чекала нікого. Дивлюся, співробітники. Думала, щось по роботі їм треба, – розповідає Наталя Розвадовська. – Відкрила двері. Питаю, що сталося. Мені його співробітниця каже, Наталю, сталося щось погане. Я ще навіть тоді не розуміла до кінця нічого. Кажу, поранений? А вона каже: ні, гірше. Все було як в тумані. Слухаєш і не віриш…
“Образилася на Бога і людей”
Як розповіли згодом побратими, коли почався ворожий обстріл, усі впали на землю. Але потім Володимир підвівся. Ймовірно, аби перебігти в безпечніше місце. В той момент йому під каску залетів уламок.
Побратими кажуть, Володимир Розвадовський був без свідомості, але жив ще пів години. Помер дорогою до лікарні. Згодом лікарі сказали, що з таким пораненням звично людина гине миттєво.
Мене всі питають, чи я щось відчувала, коли він їхав. Поганого нічого не відчувала. Тому, мабуть, мені було так образливо, коли це сталося. Я образилася на Бога, на людей, на те, що вони так близько стояли до ворога, – каже Наталя. – У нього був досвід. Він знав, що коли обстріл, то не треба вставати, треба лежати. Я постійно ставлю собі питання, чого він так зробив. І сама даю відповідь, що значить, так мало статися. Він просто встав не в той момент…
На руках у неї – трирічна донька Даринка.
Коли батько загинув, їй було два. Нині вона – єдина розрада матері. І під час розмови, коли Наталя починає плакати, Даринка одразу вигадує різні прохання. Немов хоче її таким чином відволікти, аби мама не сумувала.
Наталя розповідає, чоловік дуже хотів сина, з яким мріяв ходити на полювання. Та коли Даринка народилася, сам її купав і доглядав. Любив слухати музику і мала з ним танцювала.
Бавився, цілував, обіймав. Так шкода, що дитина не буде цього пам’ятати. Шкода, що не буде відчувати любові тата, того, як він ставився до неї, як з нею грався, носив на руках. Я дякую йому за п’ять років прожитих в шлюбі, за донечку. Він завжди старався, аби в нас все було добре, аби ми все мали, – каже Наталя. – Він багато мені допомагав, залишався з дитиною. Мені теж не вистачає чоловічої підтримки. Він виглядав серйозним, але в душі був дуже добрим. З друзями був веселим. Навіть побратими писали, що він усіх веселив, розповідали приколи. В один момент все обірвалося. Я донині не знаю, де я маю себе діти. Живемо день за днем.
Авторка: Ольга Суровська
Цим матеріалом «Репортер»продовжує серію статей «Вони загинули за Україну» – про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя за волю України. Усі статті серії читайте у рубриці «Життя війни».
Вічна слава Героям!
Comments are closed.