Проект «Схід і Захід разом: Різдво в Карпатах» тривав з 5 по 10 січня. До Івано-Франківська запросили мешканців з усіх областей України, та найбільше приїхало з Донбасу. Франківців закликали приймали гостей на ночівлю. Мета проекту – «зшити» Україну. Робити це взялися молодіжна громадська організація «Осмомисли» та «Тепле місто».
Концерти, виставки, лекції-зустрічі, майстер-класи – програма була насичена, розписали її майже погодинно. А на Різдво зробили для гостей виїзний день. В учасників проекту був вибір – або Манява, або Криворівня. «Репортер» відправився з тими, хто обрав гори.
«Тут – сепаратист, там – бандерівець»
Середа, 7 січня, видалася морозною – 16 градусів. Збираємося о восьмій ранку. Автобус майже повний. Чекаємо, може, хтось іще добіжить. Водій невдоволено буркоче:
«Ну це ж треба! Якби людей збирали десь за кордон, подивитися, як там люди живуть, а то ж у своїй країні. Їхати в іншу область, як не знати куди…».
Але здається, такого настрою більше ніхто не поділяє. Усі чекають.
Дорога довга, попереджає водій – три з половиною години. Вмикає магнітолу, поїхали.
Попереду сидить родина з Донецька, Андрій та Ірина Обиденні. На питання, чи не боялися їхати, жартують: «Та бачите, дітей же не брали». Поряд – їхній друг В’ячеслав Рєдько з Харцизька, з дружиною та дорослими дітьми. Своїх земляків, що не поділяють його думок, чоловік не засуджує. Каже, кожен має право на помилку, мовляв, когось примусили йти на ті антимайдани, хтось ішов за гроші. Про себе говорить так: «Тут я – сепаратист, а там бандерівець».
Позаду доноситься спів: «Тиха ніч, свята ніч…», – то наспівує Ленара Османова, заслужена артистка Криму. Вона – кримська татарка, приїхала у Франківськ на проект разом із мамою. Ленара – мусульманка і дуже хоче побачити, як святкують Різдво у Карпатах.
Ми на місці – Криворівня. І діти, і дорослі просто вистрибують з автобусів. Шапки на вуха, коміри догори – мороз розгулявся не на жарт. Відразу попри дорогу вхід до церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Але це лише брама, до храму ще не один десяток сходинок нагору. А далі – суцільна ковзанка. Один винахідливий татусь просто бере малечу за руки й тягне по снігу наверх. І швидко, і дитині втіха. Дотягнув одну дитину, вертається за іншою. Це родина Савченків із Луганська. Іван та Юля зараз живуть в Одесі. Мають близнят – Кіру та Софію, їм по шість років. Дівчата лише опинилися біля церкви, відразу побігли до дзвіниці і давай щосили тягти за шнур, але важкі дзвони малечі не піддаються.
У Франківську Савченки мешкають у родині Наталії Юрків, вона теж сьогодні у Криворівні. У жінки також двоє дітей, будинок у Франківську, тому виділити одну кімнату для родини з Луганська було не складно.
«Я це робила передусім для себе, – каже пані Наталя. – Не можу сказати, що я така благодійниця, що зробила якусь жертву. Просто вирішила показати людям зі сходу, як ми тут на заході святкуємо Різдво. Може, це нас якось більше згуртує».
Юлія з Луганська навчилася від «своєї ґаздині» (так вона називає паню Наталію) деяким хитрощам, як накривати стіл на Різдво.
«Тепер я вже знаю, що треба на кути стола під скатертину покласти часник та грубі гроші, – говорить гостя. – Гроші – аби водилися, а часник злих духів відганяє. Навчилася готувати пісні голубці, побачила, як дідуха ставлять».
Потоваришували, каже луганчанка. «На Прикарпатті не відчувається, що люди можуть бути чужими, вкотре приїжджаємо – як додому», – посміхається Юлія Савченко.
Чого бракує Донбасу
Біля церкви людей повно, а всередині – ще більше. Ленара Османова разом із мамою теж заходять до храму.
«Я притримуюсь тої думки, що Всевишній один, просто у нас різні релігії, є відмінності, – каже співачка. – Ми можемо не ставити свічки у церкві, читати свою молитву, та й усе. Але тільки в єдності наша сила. І ми вже послали в небо ідею єднання, головне – не переривати цей зв’язок».
Біля церкви вже зібралися колядники. Вишита сорочка, каптур, гуцульська шапка. В руках – то топірець, то ріг, то дзвоники. Деякі гості лише зиркають на них зацікавленим поглядом, інші підходять, питають то про одяг, то про колядки. А от щоб сфотографуватися з колоритними горянами, люди стають у черги.
До людей виходить отець Іван Рибарук. Благословляє колядників. Потім питає:
«Тут казали, загубилася дівчинка Кіра, знайшлася вже?». Усі озираються. Позаду одна з близнят з Луганська сидить на плечах у нового знайомого – дядька Василя. Питаємо: «Ти Кіра?».
Дівчинка всміхається і мовчить. В руках фотоапарат, кожна секунда – нове фото. Неподалік така ж сама рожева куртка, рожева шапка з бумбонами, – значить, знайшлася її сестричка.
Ставши у велике коло, колядники починають колядувати. Сурмлять трембіти, грають скрипалі. Топірці підстрибують у ритм колядки:
«Дай же нам, Боже, цей рік прожити
В щасті, здоров’ї його звершити
Боже, не дай нам лиху годину,
Війну, неволю на Україну!» …
Гості теж пританцьовують, так тепліше. Дехто бігає грітися до церкви. Там дівчата-волонтери роздають гарячий чай.
Розставляємо лави у два ряди. Чекаємо отця. Трохи відігрівшись, люди починають ділитися враженнями.
«Мене вразили вікові традиції, що передаються з покоління в покоління, – каже В’ячеслав Рєдько з Харцизька. – І видно, що тут зібралося і молоде покоління, і старше, і вони об’єднані однією ідеєю. От це те, чого, на жаль, не вистачає на Донбасі, саме тому ми й маємо зараз таку ситуацію».
Чоловік дуже хоче послухати отця Івана, каже, почув його мудрість буквально добу тому в Івано-Франківську і був вражений.
Отець радить більше говорити між собою.
«Шукаймо зв’язку один з одним і плюймо в очі тим, хто говорить брехню, і не біймося цього робити, – каже отець Іван Рибарук. – Як нам той Кисельов плює і каже, що дощик іде, і от так само їм назустріч: «Хлопці, ви брешете». Рідним, близьким, друзям кажіть: «Пробудіться!». Хоча з ними зараз важко говорити, я розумію, тому що є руйнації, є смертей багато. Але все одно треба говорити людям правду, інколи жорстко. А найкраще – дітей возити туди-сюди, вони все зроблять. Діти не дадуть брехати».
На пам’ять – книжки, ікони. Смачний борщ і додому.
Гості з Москви
Після Різдва учасники проекту провели ще три дні у Франківську. Концерт «Козацьких пісень» Тараса Житинського, музична програма «Від Баха до Бога» скрипаля Кирила Стеценка, кулінарний майстер-клас Ленари Османовою. А на завершення – концерт «Всеукраїнська коляда». Там ми й зустрілися з родиною із Москви.
Юлія Полякова разом з доньками Анею та Поліною теж брали участь у проекті. Пані Юлія родом із Сєвєродонецька Луганської області, діти народилися вже у Москві. У 10-річної Поліни на кофті – квітка жовто-синього кольору. Пані Юлія каже, що донька так би й до школи пішла, але вона їй пояснила, що це небезпечно. Бо вже старша 14-річня Аня ще під час Майдану намалювала на руці тризуб – і до школи. М’яко кажучи, без суперечок з однокласниками не обійшлося. «Там усі зомбі», – каже школярка. Після Франківська москвичі поїдуть до бабусі у Сєвєродонецьк, а потім додому.
Проект завершився. Усі роз’їхалися. Хтось додому, а хтось, туди, де ховається від війни. І зараз пригадуються слова того ж В’ячеслава Рєдька:
«Такі поїздки треба робити постійно, а не так – одну екскурсію зробили і до побачення. А далі що?».
А далі організатори проекту планують передати естафету іншим областям України. За словами голови ГО «Осмомисли» Надії Шегди, першими погодилися мешканці сходу – Краматорськ, Артемівськ, Харцизьк.
«Будемо їм допомагати, і в організаційних питаннях також, – каже Надія. – Та чи готові вони будуть прийняти у себе людей – це ще питання, бо то звільнені території, там зараз скрута».
У Франківську чекали на 200 учасників, приїхали 70. Франківських сімей, які виявили бажання прийняти у себе гостей, – 30. Через це, за словами Надії Шегди, довелося зменшити і кількість учасників, адже охочих було більше.
До речі, на проекті започаткували побратимство всередині країни. І першим містом-побратимом Івано-Франківська стане Краматорськ. Може, саме так і продовжимо зшивати Україну.
Comments are closed.