Різдвяний настрій уже витає у повітрі. Чи прийде свято у Донбас? Колядки у підпіллі, мрії маленьких українців на окупованих територіях. Як святкувати, коли довкола війна?
Бажання малого Тарасика
Село Олександро-Калинове, Костянтинівський район. Подекуди на шибках блимають гірлянди, через хату з вікон визирають прикрашені ялинки. Біля сільського клубу метушаться люди. Звідти доносяться українські пісні – то репетирує хор козачої пісні «Любава». Андрій Тараман зі старшим сином заносять у клуб столи – село готується до свят.
Чоловік і вдома поставив вже ялинку, а дружина з п’ятирічним Тарасиком взялися її прикрашати. Однак цього року святкування не буде таким пишним, як завжди, каже пан Андрій. Святковий стіл скромний, подарунки – символічні.
«Настрій не дуже святковий, бо цілий рік пройшов у стресі, – говорить Андрій Тараман. – Та й ми це робимо більше для дітей, аби вони відчули свято».
Святвечір буде, але без 12 страв. Тараман каже, що цих традиції у них в селі не дотримуються. Але кутю носять, і не тільки хресним.
«У нас тут ходять по всьому селі, і кожному треба щось дати, – розповідає пан Андрій. – Мама пиріжки пече, пряники, ну і, звісно, гроші – за вечір буває і тисячу гривень роздаєш. Є такі люди, що не пускають, може, грошей шкода, але ми завжди усім раді, й таких багато».
В Олександро-Калиновому колядувати не ходять, але поряд є село Званівка – там і колядки, і вертеп. Тож колядувати олександро-калиновці ходять до сусідів.
У селі зараз дислокується 34 територіальний батальйон «Батьківщина», кіровоградський, але хлопці там звідусіль – Миколаїв, Запоріжжя, Закарпаття. Пан Андрій каже, дуже допомагають воякам волонтери із Західної України. За словами бійців, «аж забагато», тому діляться з біженцями з Пісків, а солодощі віддають у дитячий садок.
«От так намагаємося здружити наших людей з хлопцями, – говорить Андрій Тараман. – Адже тут у нас лише 20 % їх підтримують, десь ще 20 – проти, а іншим просто все одно, куди покличуть, туди й підуть».
Нещодавно родина гуляла ландшафтним парком «Клебан-Бик», що поряд із селом. Там на вході – великий камінь, зверху на нього кладуть монети та загадують бажання. От малий Тарасик вирішив і собі замовити. Кидає монету, заплющує очі й через декілька секунд каже батькам:
«А знаєте, що я загадав? Аби війна закінчилася і наших солдат не вбивали».
Співати українською вже не будуть
Старобешеве. Зараз тут уже не стріляють. Життя увійшло у звичне русло. Лише одне «але» – тепер тут тая ДНР.
У Старобешевому 14 % населення – греки, це більше семи тисяч. Вони – православні християни, тому Різдво святкуватимуть разом з українцями 7 січня. У Наталії Федорової корні також грецькі, жінці вже 60.
«Син одружився вже на руській дівчині, – каже пані Наталія. – Точніше, за паспортом вона україночка, тепер вже пішли змішані шлюби».
Про свята жінка говорить із сумом. Шкодує, що все так вийшло, каже, це будуть свята з присмаком гіркоти. На Святий вечір – 12 страв, збереться уся родина – діти, онуки.
«На Різдво ми спочатку підемо в храм, потім будемо ходити по домівках, співати колядки, – каже Наталія Федорова. – У нас є колективи, що співають грецькою, російською та українською. Але думаю, тут співати українською вже не будуть».
У Старобешевому більшість підтримує ДНР, а ті, хто були проти, вже виїхали.
«Гірко це все дуже, через свої переконання хтось із дітей подався в інші міста, сім’ї руйнуються, це трагедія», – каже Федорова.
Сама пані Наталя та її родина також підтримують ДНР. На запитання, чи комфортно їм зараз, жінка відповідає неоднозначно.
«Я не можу вам так сказати і не хочу навіть відповідати на це питання, – говорить вона. – Як може бути комфортно, коли війна? Якщо не в мене в родині хтось загинув, слава Богу, то ось Донецьк поряд – 38 км».
Наталія Федорова шкодує, що ось так розділили людей. Каже, то все політики, а люди ні в чому не винні. І, незважаючи ні на що, усім бажає здоров’я і миру.
Сподіваються на чудо
Донецьк. Знову обстрілюють аеропорт. Шибки на вікнах у Анни Коваленко (ім’я та прізвище змінені) дзвенять, хоча до аеропорту далеко. Називатись справжнім іменем жінка не хоче.
«За українську позицію тут б’ють і вбивають, – каже пані Анна. – І неважливо у чому та позиція полягає – тут бандити».
Святкувати Різдво у Донецьку будуть. І навіть колядувати думають – у підпіллі. Хоча вертепу, як минулого року, вже не буде. Пані Анна бере участь у Міжконфесійному Молитовному марафоні ще з березня. Зараз шукають приміщення на Різдво, бо молитися за Україну та мир у Донецьку небезпечно. Усі церкви контролюють окупанти, перевіряють, про що там говорять. Тому віряни усіх конфесій збираються у протестантських молитовних будиночках, там нема куполів, лише табличка, табличку зняли – і звичайнісінький будинок.
«Піду на службу Божу, якщо працюватиме церква, – каже Анна Коваленко. – А якщо ні, то хоча б трансляцію по інтернету подивлюсь, якщо світло не вимкнуть».
Одне тішить донеччанку – Вифлеємський вогонь миру дійшов до Донецька. Правда, цьогоріч у вигляді свічки. Коли в Україну привезли Вимфлеємський вогонь, донецькі пластуни привезли його з Києва а Авдіївку, а там знайома пані Анни запалила від нього свічку і передала їй. Зараз символ миру у пані Анни і вона чекає нагоди запалити Вифлеємський вогонь на Міжконфесійному Молитовному марафоні. Жінка каже, люди вірять, що все буде добре. Якби не вірили – не збиралися б.
«Молимося та надіємось на Бога, а що ще можна робити в окупації, – говорить донеччанка. От подивимось новини – настрій падає, бо говорять, що Донецьк треба оточити кордоном, і тоді можна від’єднатись, а так – то сподіваємось, що Господь сотворить чудо, і нас звільнять».
