Два роки, як Україна б’ється за свою землю та світові цінності. Війна прокотилася кожним містом та селом. Але по-особливому її відчуваєш тут, на Донбасі.
Ми проїжджаємо Курахівське водосховище в напрямку фронту. В самому місті більш ніж половина будинків розбиті щоденними обстрілами російської армії. На цей час у прифронтовому Кураховому є близько 4000 людей. Це місцеві жителі, ще є ВПО, які переїхали з Мар’їнки, Вугледару та Красногорівки, залишились і продовжують працювати.
Звідси до лінії фронту зовсім близько. Та це не лінія фронту, а лінія життя, за яку наші бійці щодня воюють.
Найстрашніше – це втрачати
Миколі в лютому виповнилося 46 років. Він старший майстер взводу технічного забезпечення 72 бригади, 2 батальйону. Родом із Глухова, що на Сумщині. Тож, коли 24 лютого ворожі колони сунули його рідною землею, він вирішив, що його місце – в лавах ЗСУ.
Читайте: День, коли все змінилося
Зараз чоловік виїжджає на передову, допомагає в ремонті техніки та підготовці її до бою.
Наприклад, БМП важить близько 13,5 тонни й от на ній треба перевзути гусениці вагою 1,5 тонни. Це все займає близько 2 годин. Працювати треба швидко, бо хлопці мають їхати на позиції. За словами Миколи, зазвичай переміщення техніки роблять вночі, щоб ворог не бачив.
Позивний у нього – Редактор, бо в мирний час працював у ЗМІ.
Я любив свою роботу, часом роблю фото побратимів і тут, на війні. Це такий марафон ризику, безперервної боротьби за кожен сантиметр, – каже Микола. – А найстрашніше – це втрачати. Нічого не може бути гірше втрат. Ми стоїмо за перемогу, але люди мають знати, як важко вона дається. Буває, лише познайомився з побратимом, дізнався всі його смаки, таємниці, а потім раз – і він лишається тільки на фото чи відео. Так не має бути.
Читайте: Не лише зв’язкові. Як жінки воювали в УСС, УПА та борються нині
Микола пригадує, як в одному селі, де була розбита школа, у вікні валявся стенд з написом: «У кого спросить?». І відразу є відповідь. Бо російською тут вчили, зростали цією мовою…
Хлопці втомлені повертаються з передової в одне з сіл, щоб просто виспатись і помитися. Бо далі знову туди, де вже втратили лік залпів.
Цінність – побачити їх знову
Одного разу неподалік, в посадку, росіяни скинули КАБи (керовані авіабомби), присипало шістьох побратимів. Важка земля почала перекривати дихання. В одного з бійців у руках залишилась міцно затиснута рація, яка й врятувала. Він встиг повідомити своїх.
На війні дуже змінюються цінності. Ти починаєш більше задумуватись про рідних, про час, який так хочеш провести з ними, – говорить Микола.
Мобілізувавшись навесні 2022 року, він, каже, жодного разу не пожалкував з вибором. Бо вдома чекають семирічний син і кохана дружина. Тож, якщо він не стоятиме тут, на підступах до Курахового, то російські загарбники знову посміють полізти на його рідну Сумщину. Тому відповідь, чому він тут, – очевидна.
Це наша земля, де ми будемо окопуватись та закопувати ворога.
В окопах я відчуваю спокій
Таку фразу я почула від 27-річного капітана Богдана. Каже, там усе просто. Ти знаєш, де ворог, а де свої, та що робити. Тут головне, щоб зброї вистачало, а ще, посміхається, треба добряче вміти копати.
«Хочеш жити – копай», – звучить як заповідь.
Читайте: «Усім треба готуватись», – розвідник 76 батальйону 102 бригади ТрО Василь Сіщук
Навіть коли летять 120 калібри, не страшно, бо ти лежиш такий в окопі, все гуде, але ти в укритті. 21 століття, а ми тут будуємо криївки. У багатьох хлопців понадривалися спини, але всі й далі тягають колоди, щоб зробити укриття, – розповідає Богдан.
Своїх побратимів називає дітьми, хоч там є й куди старші за віком. Це вже третій контракт офіцера, який у цивільному житті був вчителем математики.
Читайте: На випускному мусить бути. Маргарита Грабовецька чекає безвісти зниклого тата
Кожен вихід Богдана – це перш за все приклад для інших. Бо бійці наслідують своїх командирів, розуміють ставлення і так народжується довіра. А вона тут дуже цінна.
Війна – жорстока річ, де завжди потрібна зброя, техніка й людський ресурс. І саме його ми маємо міцно берегти, бо люди – то наше золото, – каже капітан.
Ми воюємо, щоб Україна не щезла
На його шевроні написано – Ніжин, а на шиї – татуювання герба. Ігор у цивільному житті був машиністом, тож на війні отримав саме такий позивний.
В ніч з 23 на 24 лютого 2022 року він разом з заступником комбата Калиною переганяв на позиції бензовози, бо знав, що буде війна. Військові готувалися. Рідним нічого не казав, щоб не хвилювалися.
А що вдома скажеш, що війна буде? Ні, ми мовчки робили те, що треба. Бо було зрозуміло, що основне завдання – втримати столицю, – говорить Ігор.
Машиніст на війні з 2015 року, але нині, каже, це пекло серед пекла. Тоді найстрашнішими були «гради», а нині ФАБи (фугасні авіабомби), багато ФАБів і КАБів. Наша земля з висоти дрона пошматована, вся в глибоких ранах.
Пригадує, як під обстрілами з побратимом медиком їздив у Новолуганське забирати поранених. Повзли до позицій, витягували хлопців.
От тоді було страшно, але не за себе, а за них, бо треба довезти, – згадує Машиніст.
Після цього був черговий виїзд, де медик отримав сильну контузію. Дивлячись на машину, якою тоді їхали хлопці, то справді дивуєшся, що Ігор зараз живий.
Каже, війна з ним залишиться назавжди. Пригадує, як збирав рештки свого згорілого в машині побратима. І хоч душу розривало, їх треба було забрати, щоб поховати по-людськи. Цей товариш прикрив собою іншого, сам згорів, але побратима врятував.
Машиніст робить паузу і додає:
Ми воюємо за країну. За те, щоб вона не щезла з карти світу. Ми виправляємо помилки політиків, але ж якою ціною?! Я звідси не піду, допоки одного дня не почую те довгоочікуване – Перемога! І хай мені 58 років, тут вік не має значення, бо ми всі – сини України, яка була, є і буде!
Авторка: Надія Балагурак, солдат 72 ОМБр імені Чорних Запорожців
Читайте: «Історик» з партизанського села. Юрій Іванів воює разом зі своїми учнями (ВІДЕО)
Comments are closed.