– Пане Ярославе, що думаєте про деполітизацію підручників з історії України?– Антропоцентричний підхід є стисло науковим. Він виробився у так званій французькій школі Анналів, котра, за думкою багатьох фахових істориків, була найкращою академічною школою в історичній науці. На їхню думку, історія має займатися не так подіями, як людьми. Або, як це добре висловив Марк Блок, один із засновників цієї школи, історики тим то і схожі на людоїдів, що одні і другі живляться «людятиною».
– Чи можливо при застосуванні цього підходу говорити про патріотичне виховання?
– Сам Марк Блок не був людиною, котра жила у такій собі вежі зі слонової кістки. Навпаки: як тільки почалася французько-німецька війна у 1940 році, він записався в армію – попри те, що мав за 50 років (його ще називали найстаршим капітаном французької армії), багато дітей і професорську кафедру. А по французькій поразці брав активну участь у русі Опору, поки його не арештували і розстріляли німці. Думаю, що це є непряма відповідь на ваше запитання.
– Чи розвиваються в Україні традиції цієї школи?
– У цьому напрямку працює Наталя Яковенко, професор Києво‑Могилянської академії, на мою думку, – найкращий український історик. Власне, це вона зібрала групу молодших істориків, які взялися переглядати українські підручники на їхню «конфліктогенність». Ця група зробила дуже добру і потрібну роботу у рамках Інституту історичної пам’яті. І хоча Дмитро Табачник критикує цей інститут, насправді, користає тепер з їхніх результатів. Бо сам Табач-ник нічого принципово нового видумати в історії не видумав і видумати не може. З фахової точки зору він не є добрим істориком. Він є радше тим, що на Заході називають spindoctor, а у нас – «політруками». Тому важливий не так сам підхід, як хто і в яких цілях його використовує: одна справа, коли про це говорить Блок чи Яковенко, інша – Табачник.
– Наведіть приклади застосування цього підходу?
– В Україні це підручник з міжвоєнної історії, котру написала група вчителів та науковців за ініціативою та координацією асоціації вчителів української історії «Доба». Мушу сказати, що результат вийшов дуже добрий. Тільки що мало хто про цей підручник знає, а ще менше тримали його у руках: він вийшов малим накладом, і не може конкурувати з тими, які тиражуються Міністерством освіти.
– Що думаєте про єдиний посібник з історії для вчителів Росії та України, в якому «буде відбито спільну позицію з найпроблемніших історичних питань»?
— Ідея «спільної позиції» є глибоко чужою історичній науці. Добра і справжня наука власне визнає неможливість такої «спільності», а виступає натомість за різноманіття підходів і поглядів. Подібно, єдиний посібник не пишеться за формулою «спільної позиції» – до нього застосовується формула так званого «shared narratives»: тобто історики представляють різні позиції, і зафіксовують, де їхні погляди сходяться, а де – що неминуче! – є точки незгоди. За такою формулою вчителеві й учням самим пропонується найти ту точку зору, яка їм найближча.
– Які історичні події в такому «спільному посібнику» отримають зовсім інше, ніж дотепер, трактування?
— Є проста формула: чим дальше від нас події, тим більше вони нас об’єднують. І навпаки: найбільш роз’єднує недавня історія. Відповідно, в українсько-російських дискусіях якось відійшли на другий план суперечки про Київську Русь чи козаків і на навіть про революцію 1917 року. І про визвольні змагання того часу дискутується менше, аніж про події недавньої історії.
Серед цих подій дві вийшли на передній фронт історичної війни – голодомор 1932‑1933 і Друга світова війна. Однак цікавим є те, що якщо в українсько-російських суперечках обидві теми роз’єднують, то у національних контекстах вони можуть виконувати об’єднуючу роль. Так, міт Великої Вітчизняної війни є найбільшим об’єднуючим російським мітом, тоді пам’ять про голод як геноцид найбільше зараз об’єднує українців – і то не тільки на Заході чи Центрі, але, як показують найновіші соціологічні опитування, навіть на Півдні і Сході. Метою Кремля зараз є запровадити свій «копірайт» на всю історію Східної Європи. У тому числі, чи у першу чергу, історію українців. Тому він так активно заперечує голодомор як геноцид і систематично утверджує міт про Велику Вітчизняну війну.
– Чи в силах українських істориків чинити опір нововведенням, які запланував у навчальному процесі міністр освіти Дмитро Табачник?
– Не у силах, бо в Україні майже нема істориків, які би не були державними чиновниками, тобто не перебували на державних посадах, байдуже – в університетах чи в Академії Наук. Невільні люди не можуть співати вільних пісень. Сучасний викладач в університеті повинен вчити 700‑900 годин на рік – що у декілька разів більше, аніж на Заході. За такого навантаження кожен історик ледь живий вертає після лекцій додому. А ще до того зарплати і так невеликі – тому треба працювати на двох-трьох роботах, займатися репетиторством, якщо хочеш залишатися чесним з собою і не брати хабарі у студентів. Отже, часу на добру книжку, пошук в архіві чи писання наукових робіт майже не лишається.
Іншими словами: українському науковцю платять за те, щоб він не думав, а повторював з року в рік одне й те саме. Так і безпечніше, і менше зусиль. Будете сміятися, але таке навантаження затвердив ще… Сталін у 1940 році! І жодному міністру в незалежній Україні не прийшло до голови цю схему переглянути. Тому, як за таких умов може український ректор чи професор, не кажучи вже про беззахисного аспіранта, протестувати проти чогось, що «спускають зверху».
Є одна проста формула, котру, як Америку, не треба відкривати: дайте автономію університетам, унезалежніть наукового працівника – і ним ніколи ніхто скомандувати не зможе. Навпаки, він будь-якою ціною буде захищати своє право на власну думку. Це те, що українські вчені зразу запропонували Ющенкові після помаранчевої революції. І він клявся, що обов’язково автономію запровадить. Оскільки того не сталося, то українські учені, як колись євреї в Єгипті, ждуть і не дочекаються свого Мойсея. А він усе не приходить і не приходить…
