Кажуть, в’язні ніколи не зізнаються співкамерникам, за що сіли. «Це якась жахлива помилка!» – говорять вони і часто брешуть. Але доктор Василь Маковський, кандидат нотаріату і директор кооперативу «Праця» із Бучача мав усі підстави казати саме так. Його спогади «Талєргоф» вийшли друком у Львові в 1934 році, пише Репортер.
Друга частина. В’язничний щоденник ІІ. Неймовірні свідчення в’язня про станиславівську Діброву
Третя частина. В’язничний щоденник ІІІ. Неймовірні свідчення в’язня про станиславівську Діброву
Підозрілий тип
Літом 1914-го Маковський відпочивав у Одесі, коли почалась війна. Із величезними труднощами, через нейтральну Румунію, нотар повернувся до дому. В Австрії повним ходом йшла мобілізація, чоловіки мали з’явитися на призовні дільниці. На другий день по приїзді, 9 серпня, Василь вирушив до станиславівської збірної станиці ополченців, де комендант полковник Блемер проставив у його військовій книжці штамп «derzeit enthoben» – тимчасово звільнений від призову.
На радощах Маковський спізнився на потяг, тож вирішив провідати свого старого друга, поручника резерву Левка Б. Його курінь, тобто батальйон, стояв у сусідній Ямниці, охороняв мости. Взявши бричку, Маковський вирушив до села. На питання візника, куди саме в Ямниці йому треба, відповів, що й сам не знає, треба шукати штаб батальйону. Дорогою до них підсіли двоє військових.
Поведінка Маковського здалася їм підозрілою, тож вони розвернули бричку та попрямували до залізничної комендатури Станиславова. Провели обшук, знайшли квитки з Одеси, Жмеринки, Проскурова, кілька російських рублів. Цього виявилось достатньо, аби затримати чоловіка та направити до військового дивізійного суду на теперішній вулиці Національної Гвардії.
Ямниця. Може, саме цей міст охороняв товариш Маковського поручник Левко
Перше ж питання приголомшило нотаріуса: «Візник зізнався, що ви його допитували про міст на Дністрі в Ямниці. Чому?». На заперечення Маковського, що то нікчемна брехня, суддя кинув: «Це буде провірено», і наказав доправити затриманого до в’язниці Діброва.
Золотий годинник Маковського, гроші, документи, валіза з речами, навіть носова хустинка залишились у суді. Назавжди.
Бохоня хліба на день
Юридична практика привчила Маковського до пунктуальності, тож свої «посиденьки» він згодом ретельно відтворив у спогадах. Далі нашу розповідь поведемо у вигляді щоденника.
9 серпня, неділя.
«Була третя година з полудня, як за мною з грюкотом зачинилися в’язничні двері в келії 32, переповненій «військовими» і «політичними». Всі зацікавились новим товаришем і стали допитувати «Де?», «Коли?», «За що?». Але я не був охочий до розмови, як рівнож і не спосібний до думання. Кинувся колодою на тапчан і не відзивався до нікого».
Цілий день він сподівався, що довго у Діброві не затримається, у суді розберуться, з Ямниці викличуть поручника Левка Б., той все пояснить, інцидент буде вичерпаний. Та поки Маковський звикав до страшного камерного смороду, «що спирав віддих у грудях і млоїв до безтями».
10 серпня, понеділок.
«Жив я одним тривожно непритомним очікуванням волі. Свідомість того, що я ув’язнений на рівні з ренегатами, з перевертнями, відбирала в мене притомність розуму. Скільки разів забрязкотів ключник під дверима, я здригався й чекав. Ось, ось, покличуть…Але не кликали».
Маковський не любив, коли годинник на сусідній вежі відбивав третю годину дня. Суд працював саме до цього часу, отже шанс вийти на волю переносився на завтра. На ніч він ніколи не роздягався, лише накривав голову піджаком. Від харчів нотаріус теж був не в захваті:
«Погану їду доносили звичайні в’язні у в’язничних сірих одностроях. Рано й вечором юшка, в полуднє ще якась каша, фасоля тощо. В неділю – кусок м’яса. І арештантська бохоня хліба на день. З того харчу я їв дуже маленько, решту доїдали за мною в’язні. Не міг. Одного тільки чаю бажав».
Хто мав гроші, той міг через охоронця, втридорога, придбати ковбаси, хліба, молока.
Постійні мешканці закладу – кримінальні злочинці – виносили з камер «політичних» смердючу парашу, яку Маковський лагідно іменує «параскою». Вони ж були головним джерелом інформації, адже газети до в’язниці не доходили. Чутки ходили суперечливі: то австрійці розгромили москалів над Збручем, то вже росіяни ледь не під Львовом.
У компанії сепаратистів
11 серпня, вівторок.
«На коридорах панував нестримний і безнастанний рух з уміщуванням і переміщуванням в’язнів. Одне крило величезної в’язниці опорожнили від кримінальних в’язнів для «політичних». Та незабаром виявилось, що й ціла в’язниця була замала на приміщення всіх тих, що їх тягом довозили…».
Камера № 32 була розрахована на шість в’язнів. Маковський застав там сімох, а їхня кількість зросла до 12. Це були:
«1. Бандт Василь, юрист з Тисьмениці. 2. Билинкевич Н., нафтовий вертлюжник. 3. Акерман (жид), учитель з Копичинець. 4. Влад Н. жовнір. 5. Григорович Н., учитель. 6. Коропецький Михайло, міщанин з Галича. 7. Лайчак, селянин зі Свистільник. 8. Маковський Василь, канд. нотаріату, й директор «Праці» з Б., 9. Оробець, гімназійний ученик із Залуча. 10. Попель, властитель реальності з Галича. 11. Сегін, міщанин з Галича. 12. Засядволк, міщанин з Галича».
В’язниця Діброва. Поштівка Олега Гречаника
Сьогодні не є таємницею, що початкові успіхи сепаратистів на Донбасі були обумовлені підтримкою значної частини місцевого населення, яке відверто симпатизувало ідеям «русскава мира». Важко повірити, але 100 років тому подібних «симпатиків» було повно і в Галичині, яка вважалась найсхіднішою провінцією Австро-Угорської імперії. Тільки тоді латентних сепаратистів називали не малороссами, а москвофілами. Довший час австрійці ставилися до них толерантно, та з початком війни все різко змінилося.
Більшість співкамерників Маковського становили затяті москвофіли, які не приховували симпатій до «матушкі-освободітєлькі». Однак не всі. Наприклад, автор спогадів, який вважав себе українофілом, чи студент-правник з Тисмениці. Його заарештували через донос когось зі знайомих.
«Тоді то всякі падлюки, – пише Маковський, – неначе шакали в нетрях ночі, – поладнували в цей спосіб свої особисті обрахунки».
Від решти затриманих ці двоє тримались осторонь і часто ставали об’єктом глузувань:
«Якщо Австрія арештовує «русскіх», це для нас зрозуміле; але чому вона арештовує «українофілів» – цього ніяк не второпаємо».
Був і зовсім аполітичний товариш – вояк Влад, якого ув’язнили за «несубординацію». Мав цікаву історію. Як доброволець зголосився до війська, потрапив до взводу, де капралом був його земляк. Той згадав Владові усі порахунки зі спільного сільського минулого і дошкуляв як міг. Одного разу солдат не витерпів і добряче перемкнув пана капрала. За те на хлопця чекав військовий суд і, мабуть, розстріл. Але він не надто тим переймався: «Все одно, яка кулька – московська чи австрійська».
Той Влад завше був голодний і доїдав за співкамерниками. Але характер мав добрий.
Усе лікує ванна
12 серпня, середа.
«Забрали з в’язниці звичайну службу і сторожу, а дали військову. Всі послуги, які дотепер сповнювали кримінальні в’язні, як ношення їди, води, замітання, виношення «параски», наливання й чищення лямп, мали від того дня виконувати ми самі. Жовнірам було гостро заборонено заходити з в’язнями в будь-яку балачку. Про всі свої бажання в’язні мали складати доповідь жидові-десятнику.
З того дня життя стало ще більш нестерпне, харчі ще гірші. Були заборонені проходи, читання часописів, писання всяких листів, курення. Заборонили надалі й жалуватися, хоча й досі з усіх тих жалоб не було ніякого хісна».
Заміну в’язничної адміністрації пояснювали успішним наступом росіян. Але арештанти самообслуговування зустріли радо, бо під час винесення параші чи заготівлі їжі можна було зустрітись із в’язнями з сусідніх камер та обмінятись новинами.
Ввечері занеміг дід Попель, якому було вже за 70. Раптово втратив свідомість і співкамерники ледве його відтерли. Викликали лікаря. Той прийшов через дві години, поверхово оглянув хворого та прописав наступне: «Візьміть теплу ванну, опісля компрес, напийтеся доброго вина – а мене для таких дурниць більше не кличте». Зрозуміло, що про ванну і вино в’язні могли лише мріяти.
13 серпня, четвер.
«У всіх келіях товпилися в’язні до вікон, щоб зиркнути на полонених російських старшин (офіцерів – Авт.), які на подвір’ї високого суду під сторожею проходжувалися. Було їх який десяток; між ними один генерал з червоними закотами. Їх поява в австрійському полоні викликувала ріжні міркування. «Такий він і генерал, якщо дав себе захопити в полон!» – глузували нишком «русскіє».
Тим часом вісті з фронту надходили невтішні. Злість за поразки офіцери та старшини зривали на в’язнях, часто били нагайками та тростинами. Однак у камері Маковського побоїв, на щастя, не було.
Того ж дня принесли обід – квасолянку та пенцак (ячмінна каша), який так смердів, що навіть вічно голодний вояк Влад не став їсти. Поскаржились черговому офіцеру. Той понюхав, скривився та промовив:
«Що є на складах, з того й вариться. Зрештою – для вас і цього шкода».
Надія є!
14 серпня, п’ятниця.
«Я попадав все більше у стан повної душевної депресії. Це зауважили всі в келії. До мене підійшов добродій Бандт: «Чого так похнюпились? На це тепер не пора. Треба думати, як з того пекла добутися. Тут при кухні є один мій знайомий вояк, земляк з Тисмениці».
Студент подав Маковському клаптик паперу з олівцем та запропонував написати листа на волю, який солдат обіцяв передати. Той одразу накатав два послання – доктору П. і фотографу Е, просив клопотати за нього у суді.
15 серпня, субота.
«В нашій келії показалися воші. Запустив їх згаданий вояк Влад. Він з ними вже з кадри сюди прийшов. Зголосили ми це десятникові. З відразою стрепенувся…».
Тоді ж автор спогадів отримав вістку, що доктора П. у Станиславові немає, а от фотографу солдат листа вручив. Затеплилась надія.
Лише через два роки Маковський довідався, що знайомий Е. передав для нього записку і 20 корон. Але ні одного, ні другого, ні того вояка він так і не побачив.
Далі буде
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.