Продовжуємо друкувати мемуари Василя Маковського. З початком Першої світової війни його за підозрою у шпіонажі на користь росіян запроторили до тюрми «Діброва», пише Репортер.
Перша частина. В’язничний щоденник. Неймовірні свідчення в’язня про станиславівську Діброву
Третя частина. В’язничний щоденник ІІІ. Неймовірні свідчення в’язня про станиславівську Діброву
Саме тут відбувалися засідання військового суду і тут же, під парканом, розстрілювали засуджених на смерть. Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
Кримінал вивезли, політичних лишили
16 серпня, неділя.
«Вночі і вранці наспіли до в’язниці такі великі транспорти «політичних», що аж тюремна військова влада бісилася на це безглуздя.Цілісінький день до вечора переміщували давніх та розділювали нових в’язнів. Нам дісталося двоє. Обидва дезертири. Привели їх скованих і до крови побитих. Втекли з війська і перебиралися через румунську границю, але туди їх не впустили і наші жандарми переловили».
Дезертири провели у камері дві доби, після чого їх у кайданах етапували далі.
17 серпня, понеділок.
«Змінили у в’язниці сторожу. Дали сюди ополченців, а резервістів забрали. З ними пішов і наш знайомий вояк, і вже про нього ми більше не чули».
18 серпня, вівторок.
«Була на «Діброві» велика суєтня, що тривала цілу ніч до ранку. Ніхто в келіях не спав. Причиною була поголоска, що нас усіх звідси заберуть… Шум і гамір по коридорах та на подвір’ї не вгавав до ранку. Але з нашого крила нікого не забрали, а навпаки, ще додали».
Ранком в’язні довідались, що вночі з «Діброви» вивезли всіх кримінальних. Когось відправили до інших тюрем углиб країни, когось забрали до війська. Камерами ширились чутки, що російська навала прямує до Львова.
Війна з вошами
19 серпня, середа.
«Зарядили дезінфекцію. Цілими келіями гонили нас до парні, а одяг і білля брали до дезінфекції. Яке це білля було, можна собі уявити хоч би по мені; останній раз зміняв я його ще в Одесі, проходивши в ньому спеку і довгу поневірку. Практично з тієї «військової дезінфекції» не було ніякого хісна, хіба що знищено людям одяги».
Після санобробки кожному видали чисте простирадло та «пішву» – підкладку під голову у вигляді торбинки. Того ж дня в’язнів вперше вивели на одногодинну прогулянку тюремним подвір’ям. Це співпало із уродинами цісаря Франца Йосифа, але причина була інша – адміністрацію турбувало засилля вже згаданих вошей та поширення хвороб, говорили про три смертельні випадки.
Так виглядає колишнє в’язничне подвір’я. Сто років тому сюди виводили на прогулянку арештантів
20 серпня, четвер.
«В’язням оповіщено, що на випадок найменшого спротиву з їх боку зарядженням тюремної влади варта має право з місця стріляти».
Причиною стала бійка між десятником-наглядачем і в’язнем. Останньому вартовий нишком передав з волі листа, десятник це побачив і намагався вихопити. Трохи пововтузилися, але затриманий встиг кинути листа у натовп, тож його так і не знайшли.
21 серпня, п’ятниця.
«Був я у в’язничній каплиці уперше від місяця на Богослуженні. Це було Богослуження на інтенцію (послання – Авт.) нового папи. Церква була переповнена в’язнями; але усміхи і поведінка більшості їх у часі проповіді виявляли проречисто їхні настрої та відношення до папства».
Того дня скасували прогулянку – через вчорашню бучу. Крики та побої ставали в тюрмі все частіше.
Параша за графіком
22 серпня, субота.
«Відколи всі роботи перейшли на самих в’язнів, у келіях настали безупинні суперечки й сварки, хто має йти по воду, хто «параску» виносити і т. д. В нашій келії без того обійшлося. Ми завели порядкове чергування і цього порядку всі трималися. Лише що старий Попель був від усіляких робіт звільнений».
Але й Маковський руки об парашу не марав. За нього усе робив вояк Влад, який за це з’їдав частину його пайки.
23 серпня, неділя.
«Позволили писати додому, ще й видали кожному по дві листівки. Цей призвіл видали не з гуманності. В цілій в’язниці, у всіх келіях, без огляду на позірну дезінфекцію, сильно кинулися воші. Ніхто не змінював білля, бо його не мав. І ось тюремна влада впала на дотепний помисл – позволити в’язням писати додому, але виключно по білля, одяг і гроші».
Перед тим суворо попередили, що про щось інше, навіть про стан здоров’я, згадувати суворо заборонено. Інакше – карцер та строгий піст. І ще – писати лише польською.
24 серпня, понеділок.
«Покликано до військового суду старого Попеля і вчителя (жида) Акермана. Акерман вернувся відразу звільнений! Ох, як ми йому завидували! Дарма, він же був сином народу, який серед найскрутніших обставин усе найде для своїх поміч та раду».
Українцю Попелю пощастило менше. Він був із Галича – міста, яке до війни вважалося бастіоном москвофільства. Прокурор обіцяв старому розібратися, а поки треба ще трохи «позагаряти» у камері.
Залпи під вікнами
25 серпня, вівторок.
«Вночі приказали негайно у цілому будинку погасити світла. Вганяв по келіях оторопілий десятник з вояками і гасили світло, гостро забороняючи світити чим-небудь. Над Станиславовом показалися російські літаки. Тріскотня скорострілів тривала цілу ніч. Крім того, в нічній тишині чути було виразно глухе дудніння далеких гармат. Ніхто не спав. Усі лежали одягнені. Один Влад хропів так, що заглушував своїм хропінням і гомін скорострілів, і дудніння гармат. Досвітком усе затихло».
Ранком відчувалось, що військові добряче нервують. Тоді ж оголосили стан облоги та почали діяти військово-польові суди. Незабаром почули результат їхньої роботи.
«З полудня, менш більш о п’ятій годині, вдерся до нашої келії з подвір’я жахливий крик: «Змилуйтеся! Рятунку!». Ми всі здригнулися, деякі кинулися до вікон. В цій хвилині грянула крісова сальва (рушничний залп – Авт.). Це був перший присуд військових судів. Відтоді не було вже й одного дня, щоби не чулося кілька, а то й кільканадцять таких зловіщих сальв. А за кожною розпливалося у вічності одно людське життя».
26 серпня, середа.
«Забрязчили під нашою келією ключі і увійшов підстаршина з військового суду та два вояки з наїженими багнетами. Взяли нашого Влада. Наложили на руки кайданки і повели. Куди?.. Вже йдучи, ще жував рештки свого хліба».
Тоді ж усіх примусово вигнали на прогулянку. Посеред в’язничного подвір’я стояли стовпи із двома прив’язаними, сильно побитими в’язнями. Їхня провина полягала у… курінні в камері. Коли бідак знімали, то обидва були непритомні.
27 серпня, четвер.
«Від кількох днів – харчі не до їдження. Воші жруть. Ще гірше за це плюгавство жре непевність. Ніч-у-ніч чути чимраз ближче дудніння гармат».
Друг пізнається в біді
28 серпня, п’ятниця.
«Негайно після «зупи» казали всім в’язням із усіх келій виходити на коридор і ставитися в ряди. Відчитали списки, посправлювали безчисельні похибки і відтак стали ділити на дві категорії: «А» і «Б». Значення тих категорій ніхто не знав. Лише чутка була, що до «А» записували більше, до «Б» менше обвинувачених. Мене зачислили до «А». Однісінького з цілої келії 32».
До кінця усіх так і не поділили та перед обідом наказали розійтися по камерах. У коридорі Маковський помітив судового аудитора, який допитував його перед ув’язненням та, скориставшись штовханиною, підійшов нагадати про свою справу.
Чиновник сердито відповів, що нехай дякує Богові, що тоді не було польових судів.
«Вашого нібито товариша, поручника резерви Б. переслухано зараз третього дня. І знаєте, що він під офіцерським словом зізнав? Що ані вас не знає, ані вас ніколи в житті не бачив!».
Для Маковського це був удар нижче пояса. Той самий Левко Б., з яким вони дружили ще з гімназії, так легко відхрестився від нього. І це, знаючи, що товариш сидить у в’язниці і лише одного слова достатньо, аби його звідти витягнути. Ще й присягнувся словом честі.
Остання надія на звільнення згасла. Втім, із в’язниці Маковський таки незабаром вийшов. Точніше його вивели.
Далі буде.
Автор: Іван Бондарев
