Завершуємо тюремну епопею бучацького нотаріуса Василя Маковського. Наприкінці серпня 1914 року майбутнє цього добродія здавалося безнадійним.
Йшла Перша світова, він заарештований за державну зраду, росіяни вже біля Станиславова, а під вікнами в’язниці щодня розстрілюють «ворогів народу». Затримані із жахом чекали, що ось-ось відчиняться двері камери і конвой поведе їх під вищерблений кулями паркан, пише Репортер.
Перша частина. В’язничний щоденник. Неймовірні свідчення в’язня про станиславівську Діброву
Друга частина. В’язничний щоденник ІІ. Неймовірні свідчення в’язня про станиславівську Діброву
У калошах та з парасолькою
29 серпня, субота.
«Нам приказали збиратися до дороги… Я, крім кальошів і парасолі, нічогісінько не мав. Надів кальоші на ноги, взяв в руку парасолю і був готовий. В цілому будинку, на всіх коридорах, у всіх келіях – гомоніли крики, голосіння, прокльони. Йшла Божа помста…».
В’язні камери № 32 прощалися один з одним. Ніхто, навіть солдати охорони, не знав, куди їх повезуть. І ще не факт, чи повезуть – може, просто поставлять до стінки! Якось само собою вийшло, що всі стали на коліна і крізь сльози затягнули молитву до Богородиці «Під Твою милість прибігаємо». Раптом донісся пронизливий крик з тюремного подвір’я «Мамуню! Татуню!», який перервав залп. Після настала гнітюча тиша, «лиш ластівки сполохані цвірінькали».
Буквально через хвилину пролунала команда шикуватися на коридорі. В’язнів знову намагалися ділити на категорії «А» і «Б» і цей поділ тривав до другої години. Потім натовп загнали назад у камери. Стало зрозуміло, що переїзд відкладається. З тривогою очікували наступного дня.
Приміщення гауптвахти (ліворуч). Саме тут тримали в’язнів перед відправкою на вокзал
Коли тюрма здається раєм
30 серпня, неділя.
«Не було вже навіть того марного сніданку, тої юшки, що звичайно. Нам веліли зійти на в’язничне подвір’я, обставлене навкруги озброєними вояками. Подвір’я зароїлося заляканим людом, переважала інтелігенція. Не вільно було ані говорити, ані з гурту виходити. Ті, що перші це заризикували, поплатилися важкими побоями прикладів. Наруга й лайки не вгавали. Серед невиносної спеки, голодні та спрагнені перестояли ми повних п’ять годин.
Після третьої години пополудні перепровадили нас на подвір’я військового суду. За той час на вулиці за залізною огорожею зібралася величезна товпа міського шумовиння. Самих недоростків, всі до сімнадцяти літ. Коли нас випроваджували, понеслись на зустріч нам скажені свисти і ганьблячи вигуки. На наші голови посипався град каміння. Конвоюючи вояки ні вусом не моргнули».
Цей військовий суд, разом із гауптвахтою, містився на теперішній вулиці Національної гвардії, праворуч від музею «Герої Дніпра». Саме там, під муром, що відділяв судове подвір’я від в’язниці «Діброва», виконували смертні вироки. Якраз коли заводили в’язнів, там розстрілювали чергову партію засуджених. Офіцери і сержанти глузували з арештантів:
«Це салют на честь цісаря. Всіх вас таке теж незабаром чекає!».
Протримавши людей на вулиці до пізньої ночі, начальство віддало наказ заночувати у камерах гауптвахти. Коли Маковський побачив, у яких умовах сиділи військові злочинці, то зрозумів, що «Діброва» була ледь не санаторієм.
«Сморід та задушливий сопух, – пише він, – запирав віддих. Очі заходили імлою і слізми. Люди попросту омлівали. Нас 89 душ зігнали в одну келію; мущин і жінок разом. Скрізь на цементній долівці й попід стінами нечистота і вогкість. Від ранку до ночі не дали нічого їсти, ні пити. І купити не було дозволено. Про будь-який сон не могло бути й гадки. На тапчанах та клунках, на долівці в нечистоті, де хто міг, де було місце, де хто стояв – там падав і куняв. Одні на одних.
Велика була ласка дижурного підстаршини, що після кількох випадків омління, по загальних криках і зойках «змилосердився» і – як казав, проти виразної заборони – позволив групами по 6 осіб, під штиками піти до уступових місць. Та ніч була безкінечна».
Вночі чотирьом в’язням стало погано. Їхні товариші дарма колотили у двері – ніхто не відгукнувся. Зі світанком цих напівмертвих людей винесли на ношах. Казали, що до шпиталю.
Під градом каміння
31 серпня, понеділок.
«Ранком вигнали нас усіх на те саме подвір’я і обставили вартовими. Вночі привезли цілий великий транспорт «політичних» з Коломиї і долучили до нашого відділу. Вполуднє розносили страву і давали по кусневі хліба. Відтак повідбирали все «казьонне» начиння (посуд – Авт.). Оголошено, що з полудня від’їдемо. По подвір’ї крутилися ріжні продавці з хлібом, сірниками, содовою водою та ін. В кого були гроші, надбав дечого на дорогу; в кого ні, приглядався всьому байдуже. Мені вдалося перемовити якогось капраля, щоби пішов до канцелярії розвідати про мої речи та гроші, бо декотрим повіддавали. Вернув з нічим, мовляв, усі речі будуть передані конвоєві».
Постійно, поодинці та групами, на судове подвір’я доставляли нових в’язнів у кайданах. У дальньому куточку не вщухали залпи розстрільної команди. Втім їх перекривала артилерійська канонада, яка відчутно наближалася.
О четвертій пополудні 634-х арештантів вишукували вісімками та під ескортом півсотні ополченців повели на залізничну станцію. Однак не всіх, наприклад, залишили старого і немічного Попеля з камери Маковського. Похід в’язнів до вокзалу був страшним.
«Вулична юрба, яка, мабуть, на нас тільки чекала, підняла з моментом нашого виходу нелюдський вереск та свист. В одну мить побачили ми себе окруженими безчисленою юрбою озвірілої голоти. Град каміння сипався безупинно на наші голови; з багатьох спливала кров. Серед диких вересків і гидких вигуків забігали до нас з ріжних боків і били камінюками, п’ястуками, кастетами, а той було – ножами. Найбільше дісталося тим, що йшли з краю. Ескортуючі вояки хоронили нас, щоправда, скільки могли. Але що значила їхня жменька супроти тисячної юрби здичавілого шумовиння?».
Улюбленою мішенню натовпу став мобілізований професор Т., який ішов у військовому мундирі. Ледь не половина каміння летіла у бік його офіцерської шапки. Лише коли її зняв, а закривавлену голову перев’язав хустиною, каменепад дещо вщух. А ось Маковському відносно пощастило. Він ішов другим з краю, його сусідом був простий селянин-гуцул, який мало цікавив натовп. Але усе ж таки якійсь поляк-скаут примудрився так владувати нотаріуса кастетом в ліве плече, що потім той не міг підняти руку.
Рухались повільно, адже дороги і тротуари були забиті військовими колонами. Доводилось часто зупинятися чи звертати у бічні вулички. Нарешті, дійшли до вокзалу.
Залізничний вокзал у Станиславові
Прощавай, Станиславове
«Станція гуділа й шуміла… Залізничний двірець обложений людьми. Це була евакуація Станиславова.
А дорогою від Тисьмениці, всіма ровами, стежками, полями, пішки, на конях та на возах, здорові та ранені, відступало австрійське військо. Знеможене, збайдужіле…
По ровах сиділи ранені, бліді, як смерть. Одні одним перев’язували рани. Інші лежали горілиць і спочивали, дехто з них, може, вже й навіки. Говорено нишком, що це жертви погрому під Нижнєвом».
Колону арештантів зупинили біля складів та худоб’ячих рамп. Миттєво станцію облетіла звістка, що привели москвофілів – зрадників і шпигунів. Поруч чекали на ешелон золочівські улани. Коли вони довідалися, хто є поруч, то оголили шаблі й пішли різати в’язнів. Справу врятував начальник конвою, підофіцер Крижанівський. Він наказав своїм солдатам примкнути багнети і живим щитом стати перед уланами. Ті ображено погомоніли та відійшли.
Нарешті почалось завантаження. 634-х в’язнів розпихали по сімох товарних вагонах, повних гною та бруду. Разом із Маковським напхалося ще сто людей разом із клунками.
«Перший вагон за паровозом був заповнений полоненими російськими старшинами, тими, що ми їх на «Діброві» крізь вікно оглядали. У двох дальших вагонах їхала частина тих геройських уланів, які мали охоту до масакри (кровопролиття, різанина – Авт.) безборонних людей. Решта їх поїхала окремим поїздом. За ними йшли наші вози, за нами службові й вантажні. В безконечно довгий поїзд вставлено три чи чотири паровози».
Рушили у сутінках. Потяг їхав у бік Делятина. Подолавши Карпати, арештантський ешелон дістався Угорщини, звідки в’язнів переправили в Австрію – до табору Талергоф.
Як склалася подальша доля Маковського? Його справа набула неабиякого розголосу і про звільнення бучацького нотаріуса клопотав сам митрополит Андрей Шептицький. Але спасіння прийшло з несподіваного боку. У Талергофі в’язневі дали можливість ознайомитися з матеріалами справи, серед яких були свідчення поручника Б. Але звали того офіцера не Левко, а Фердинанд! Слідчі переплутали і допитали однофамільця, який ніколи Маковського в очі не бачив. Розшукали справжнього Б. і той підтвердив, що його товариш ніякий не шпигун, а навпаки – українофіл і законослухняний підданий цісаря.
12 листопада 1914 року Василь Маковський вийшов на волю, а через два десятиліття видав цікаві спогади. Як ви переконались, стиль писання в нього легкий, тож якби серйозно зайнявся літературою, запросто міг би стати українським класиком.
Поштівки Зеновія Жеребецького
Автор: Іван Бондарев
