Які асоціації виникають у вас при слові «літописець»? Скоріш за все, уява намалює якогось підстаркуватого монаха, який у тиші монастирської келії пише свою Історію. Згадуються давньоруський Нестор, поляк Кромер, англієць Гальфрид Монмутський та інші люди в рясах. Станиславів також мав свого літописця, який був монахом, майже не вилазив з келії та писав, писав, писав… Його біографія сповнена таємниць, а історичний доробок ще й досі не оцінений по‑справжньому. Тож знайомтеся – отець Садок Баронч.
Вікентій Григорович
Наш герой народився 29 квітня 1814 року у місті Станиславові, в родині небагатого вірменського містянина Григорія Баронча. При народженні малюк отримав цілих два імені – Вінцент і Фереріуш. Проте деякі поважні історики інколи запросто кличуть його Вікентієм Григоровичем. У дев’ять років хлопець поступив до початкової школи, а потім продовжив навчання у знаменитій Станиславівській гімназії. Далі – філософський факультет Львівського університету і вчителювання в Отинії.
У 1835 році Баронч вступає до католицького ордену домініканців. І з цього моменту, як то кажуть, «думки вчених розходяться». За однією з версій, його примусили до цього кроку фанатично налаштовані батьки. Троє вихідців з родини Барончів на той час вже зробили непогану кар’єру на церковному поприщі. Натомість, Вікентій не бачив себе за стінами монастиря і потім майже все життя шкодував про цей вчинок.
За іншими свідченнями – майбутній історик ще у 1830 році намагався поступити до духовної семінарії та навіть написав у Рим листа з проханням перейти з вірменського обряду на латинський. Вірменські родичі чинили ренегату усілякі перешкоди, але даремно. Проте всі дослідники сходяться на тому, що у 1835 році Вінцентій вступив до новіціату домініканського монастиря у Підкамені, що на Львівщині. Тоді ж він прийняв нове ім’я Садок, на честь одного блаженного домініканця, якого замордували у Сандомирі ще в ХІІІ столітті.
Два життя
Далі отець Садок Баронч починає жити якимось подвійним життям. Причому таким, що герої Стівенсона – доктор Джекіл і містер Хайд – просто відпочивають. Баронч № 1 веде аскетичне життя, майже не виходить з келії. Такому побожному ченцю вища церковна влада навіть дала дозвіл на самоті відправляти Службу Божу, не заходячи до храму. За подвижницьку діяльність керівництво присвоїло ретивому монахові титул «Генерального проповідника Руських земель», а у 1855 році назначило довічним настоятелем монастиря у Підкамені. Крім того, отець Садок був професором богословських наук, а пізніше дослужився до магістра святої теології.
А ось Баронч № 2 є повною протилежністю першому. У листі до історика Антона Петрушевича цей монах пише: «Протягом цілого свого життя я дотримувався шляху справедливості, як вогню боявся релігійного і політичного фанатизму». Молодий хлопець (на момент висвячення йому виповнилось лише 24 роки) не міг змиритись із суворими монастирськими порядками і постійно бунтував. Як наслідок його часто перекидають з місця на місце. Під час революції 1848 року, відомої як «Весна народів», Баронч був головою Народної ради та мировим суддею у Тисмениці. Перерости оця «весна» у спекотне «літо» громадянської війни, одним із польових командирів запросто міг би стати колишній домініканин з вірменським прізвищем.
Врешті-решт отого «вічного революціонера» закривають у монастирі у Підкамені, де він безвилазно просидить довгих 40 років. Але Вікентія Григоровича не так легко було зламати. У 1866 році він власним коштом видає «Байки, анекдоти, легенди, прислів’я і пісні на Русі». Героями левової частки анекдотів стали представники католицького духівництва. Розплата не забарилась. Зі слів самого автора: «Отці-домініканці цілою кучею вчепились за мене. Я став справжнім мучеником… Якійсь фатум висів наді мною та отруював кожну мою годину у монастирі». Коли Баронч важко захворів, його «колеги» намагалися проголосити його душевно хворим, але той невчасно одужав. Історія всіх розсудила. «Байки» користувались такою шаленою популяр-ністю, що у 1886 році вийшло друге видання. Опрацьоване і доповнене. Щоправда, частина анекдотів про священиків зникла.
 |
До сьогодення
Власне, в історію бунтівний магістр теології увійшов не через «Басні». Його вабило краєзнав-ство. У монастирських архівах він відшукував пожовтіли манускрипти, робив виписки, розпитував старожилів та уважно дивився на всі боки. Всі ці пошуки згодом матеріалізувались у 30 монографій та близько 70 статей. Перу Баронча належать історичні нариси Жовкви, Язлівця, Тартакова, Бродів, Залізців, Гологорів, Олеська та навіть села Мала Пониковиця. Але найбільшу цінність для нас є «Пам’ятки міста Станиславова», які побачили світ у далекому 1858 році. Книга видана у Львові, налічує 192 сторінки без ілюстрацій та складається із чотирьох розділів.
Перший розділ охоплює період від 1654 до 1691 року. Фактично це історія Андрія Потоцького, яка починається заснуванням міста та завершується смертю магната. Тут можна побачити тексти привілеїв про надання місту магдебур-зького права, про елекцію римо‑католицького парафіяльного костелу, про надання прав і свобод вірменській громаді та багато інших цінних документів. Оригінали деяких з них вже давно втрачені, і лише дякуючи Садоку Барончу ми маємо змогу ознайомитись із ними.
У другому розділі висвітлюються події до 1751 року. Це період панування Йосипа Потоцького – час, коли місто бачило і процвітання, і руйнацію. Більша половина присвячена опису похорону Потоцького. Цей щоденник поминальних урочистостей хоч і важко читається, проте містить багато корисної інформації.
Третій розділ називається «Від 1751 року аж до сьогодення». Воно, теє сьогодення, у Баронча закінчується 1842 роком. Як відомо, він покинув Станиславів у 1830 році, а з 1855‑го безвиїзно проживав у Підкамені. Отож він міг просто не знати, що відбувалось у рідному місті. Попри все, це найбільш інформативний розділ. Тут йдеться про господарювання останніх Потоцьких, про перехід Галичини до складу Австрійської монархії та хронологію основних міських подій початку ХІХ століття.
Четвертий розділ, який здорово змахує на додаток, гордо іменується «Статистикою Станиславова у 1854 році». По суті це скорочений варіант статистичного опису міста Францішка Валігурського. Звідси допитливий читач довідається про кількісний та якісний склад населення Станиславова, його будинки, площі, ярмарки та географічні координати.
Крім сухих документів, Садок Баронч оживляє свої «Пам’ятки» легендами, спогадами сучасників, описом народних звичаїв та навіть анекдотами. Протягом майже 150 років його книга не перевидавалась, а ті поодинокі екземпляри, що збереглися, стали бібліографічною рідкістю. Але вивчати історію старого Станиславова, не маючи під рукою Баронча, то все одно, що вчити хімію без таблиці Менделєєва. Тому у 2008 році видавництво Лілея-НВ у серії «Моє місто» повернуло читачам працю призабутого вірменина. Як не дивно, але книга досі непогано продається.
Помер Садок Баронч 2 квітня 1892 році. Похований у каплиці на монастирському цвинтарі у Підкамені. Могила збережена. Є також олійний портрет і бюст, виконаний далекім родичем покійного – різьбярем Тадеушом Барончем.
