Вичитав у розкладі екскурсій одної з місцевих турфірм: «Похід на Сокільський хребет (водоспад Яворівська Ніагара, мальовничі пісковикові скелі, Лисівський камінь)». Жодне з отих чудес природи ніколи не бачив, а якщо чесно, то й чув про них уперше. Напевно, треба йти…
Краєвиди Сокільського хребта захоплюють
«Будьте люди…»
Піший похід — це екскурсія, де тебе переважно возять автобусом. Тому особливу увагу варто звернути на взуття. Жодних класичних мештів, шльопок чи в’єтнамок. Оптимальний варіант — кросівки, до яких ви вже звикли. Доречною буде якась водонепроникна куртка-вітрівка. Також варто захопити щось поїсти-попити, оскільки у горах хот-доги й банош продаються далеко не на кожному кроці. Зауважте, попити — це не випити. Тарабанити на власному горбі туриста-п’яничку навряд чи хтось схоче. І останнє. Усі ці бутерброди, мінералку, куртку та інші речі бажано скласти у невеличкий рюкзак. З пакетами у гори… ну, якось не пасує.
Ранком біля автобуса збираються туристи, десь півтора десятка. Всі вдягнені по спортивному, із наплічниками, лише один молодик приперся з великим фіолетовим пакетом.
Спершу їдемо до Коломиї, звідти на Косів і Кути. Між селами Тюдів і Великий Рожин автобус зупиняється, приїхали. Зліва тече Черемош, на протилежному боці — Буковина. У міжвоєнний період тут проходив державний кордон між Польщею та Румунією.
Прямо над дорогою нависає Сокільська (або Тюдівська) скеля, яка й дала назву хребту. Путівники називають її — «відшарування порід палеогенового віку, які нараховують 25 мільйонів років, висотою 100 та довжиною 250 метрів».
Металеві сходи ведуть на майданчик із фігурою Тараса Шевченка. Колись тут стояв чи не перший пам’ятник Кобзареві, який місцеві селяни спорудили ще у 1860‑х. То був кам’яний обеліск, що довго муляв очі полякам, поки у 1930 році його не знищили. Через 60 років громади навколишніх сіл скинулись та увіковічнили Шевченка в металі. На постаменті напис: «Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде…».
Поки туристи роздивляються це суворе попередження, автобус завівся і поїхав. Він чекатиме групу з іншого боку хребта. Отже, зворотної дороги немає, тільки вперед.
Тут ходив Довбуш
Одразу за пам’ятником є водоспад із веселою назвою «Сикавка». Краєзнавець Тарас Нагірний наводить легенду. Мовляв, колись місцеві так наваляли тут татарам, що їхня кров сикала (бризкала) аж до Черемошу. Розміри потічка доволі скромні, що й казати — Сикавка.
Тут кожен може знайти свій, хоч і невисокий, але Монблан
Перші метри маршруту, напевно, найтяжчі — дорога стрімко йде до гори. Під час дощу підніматись досить проблематично. Потім стежка вирівнюється і йде лісом. Час від часу гід зупиняється, аби почекати тих, хто відстає. Оптимальна група для неважких гірських походів — 10‑15 осіб. Якщо більше, то колона сильно розтягується. Наша група теж поділилась. Уперед вирвалася молодь і туристи середнього віку, замикають колону пенсіонери. Чоловік із фіолетовим пакетом впевнено пасе задніх.
Нарешті, перша зупинка — Лесівські камені. Так називають купу великих скель-останців, які утворилися внаслідок вивітрювання масивних пісковиків мільйони років тому. Своєю назвою камені завдячують Олексі Довбушу, який тут колись промишляв і, начебто, заховав частину опришківського «общаку». Найбільша скеля має заввишки десь 30 метрів і називається Бесівський камінь або Чортів палець. У сусідніх селах ці каменюки називають по-різному, тому кожна має кілька імен.
Якщо уважно придивитись та включити уяву, цей палець нагадує велетенську фігуру сокола. Тут, може, доречно згадати старовинну легенду про Короля Гуцула. Нібито колись тут було давнє святилище, де мешкали два божества — Білобог і Чорнобог. На Івана Купала місцеві гуцули разом зі своїм королем (царем, князем) приносили богам по 12 білих і чорних підносів-жертовників. Одного разу небожителі не поділили подарунки та почали тлумити один одного прямо у присутності короля. Перемога була явно на боці Чорнобога, і головний гуцул почав насміхатись над переможеним. Але Білобог таки знайшов у собі якісь резерви, завалив конкурента, а підлабузника короля з усією свитою кинув у підземну темницю — прямо під Сокільською скелею. Раз на сім років той «монарх» ненадовго прокидається, аби подивитись, як йдуть справи у королівстві. Що ж до остаточного звільнення, то воно настане, коли Білобог на Івана Купала випустить сім раз по сімсот соколів (4900 птахів), які семикратно облетять Сокільську гору. Насправді соколів там літає багацько, але значно менше, ніж треба для розчаклування…
На Лесівських скелях збереглося багато петрогліфів — кам’яних знаків, які тисячі років тому нашкрябали тут наші пращури. Історик Микола Кугутяк їх спеціально досліджував та прийшов до висновку, що тут існувало величезне язичницьке капище.
Подібне каміння буде траплятися по всьому маршруту. Цікавими є Татарівські камені. Місцями скеля нагадує коралові рифи — усі в дірочках, завдяки вивітрюванню.
Краєвиди захоплюють. Праворуч тягнеться паралельний невисокий хребет, за яким проглядається долина. Десь там Коломия. З протилежного боку видніються серйозні карпатські вершини, наприклад Піп Іван. Траса промаркована — тут і там на деревах видно біло-червоні позначки. Час від часу до них додаються зображення ровериста. Велосипедистів ми, правда, не бачили, а ось кілька мотоциклів нас обігнали.
Найвища точка Сокільського хребта має 939,7 метрів. Зараз це безіменна гора, а ще в ХІХ столітті її називали Чорна Кичера. Після неї стежка біжить донизу, у село Яворів. Хребет залишився позаду — за плечима 13,6 км.
Форель іде на ковбасу
Але ж у програмі походу зазначений водоспад Яворівська Ніагара? Гід запевняє — все буде. Сідаємо в автобус і десь кілометр їдемо Яворовим. Це село славиться своїми ліжниками (коцами з овечої шерсті). Біля вказівника «Форельне господарство» всі виходять та звертають у бічну вуличку. Метрів за двісті бачимо кілька дерев’яних альтанок. Підходимо ближче, нас зустрічає ґазда — пан Петро. Він має кілька басейнів, де вирощує форель. Розповідає, що риба любить чисту воду, тому він «приєднався» до сусіднього водоспаду. Аби виростити більш-менш велику рибу, треба мінімум два роки. В одному ставку плаває молодняк, в іншому — форель на продаж.
У форельному господарстві клює завжди
Із собою її брати трохи ризиковано — може засмердітись у дорозі. А от засмажити і з’їсти прямо на місці можна без проблем. Господар виносить вудочку і пропонує туристам самім витягнути собі обід. Найзатятішими рибалками чомусь виявляються жінки. Ловлять на ковбасу. Проблем з уловом не виникає.
Поки риба смажиться гід веде нас на Яворівську Ніагару. Це зовсім поруч із форельним господарством, якихось 50 метрів. Хоча водоспадом його можна назвати з великою натяжкою. Можливо, після дощів і в період танення снігу це справляє враження, проте зараз потічок більше подібний на Сикавку.
Вертаємося до альтанок. Форель уже готова. Ціна за порцію — 30 грн., цілком терпимо. Тут її готують у сметані. Плюс — пишний домашній хліб на дровах. Міські ресторани нехай сховаються. Ну, дуже непоганий фініш мандрівки.
