На світлинах фотовиставки ви не побачите темних кольорів душевного неспокою, бо Коломия очима переселенців – це куточок землі української, де вони знайшли не просто притулок, а відчули людське тепло, підтримку та розуміння біди, в яку вони потрапили.
Вони втратили дім, роботу, а зараз жінка бореться, аби не втратити й життя. Адже в липні у неї діагностували рак. Та, незважаючи на всі біди, Ольга в усьому шукає (і знаходить!) позитив, бо мусить — заради сина.
Жінки розповіли, що їм ніхто не допомагає, грошей не дають, в хату в селі не хочуть пересилятись, бо там нема що робити і люди кленуть. Родичів у них нема, телефона нема, бо довелось продати. В соціальних службах за їхніми словами “футболять”.
Володя, 13-річний хлопчик з Донецька, сідає за піаніно. Він обирає найвищу ноту на клавішах.
– Мені подобається мріяти, коли я слухаю цей звук, – каже він. – Про мою домівку та відпочинок з друзями.
Міністр соціальної політики України Павло Розенко запевнив, що виділених коштів цілком вистачає аби закрити 10 місяців 2016 року.
«Нас штучно розділяли, — каже Лариса Пантелюк, керівник ГО «Всеукраїнське об’єднання українців Донбасу». — Всі люди, які приїхали із зони антитерористичної операції, втратили свої домівки, і тут знайшли свою другу домівку, адаптувалися, інтегрувалися в місцеву громаду, показують приклад, що схід і захід разом».
Якщо патріот, то рішення повернутися в Донецьк просто не зрозуміють. Якщо співчуваєш “русскому миру”, то відкрито про це не скажеш. Тому переселенці переважно відхрещуються фразами “ми проти будь-якої війни”, “ми за діалог”, “не підтримуємо нинішню владу, але не проти України”. Та все ж таки першочергові причини повернення — економічні.