Ольга Гетьманова та її восьмирічний син Андрійко — переселенці з Донецька. У листопаді минулого року маленька родина оселилася у Франківську. Вони втратили дім, роботу, а зараз жінка бореться, аби не втратити й життя. Адже в липні у неї діагностували рак. Та, незважаючи на всі біди, Ольга в усьому шукає (і знаходить!) позитив, бо мусить — заради сина.
Гетьманови знімають двокімнатну квартиру в гуртожитку від радіозаводу. У них дуже скромно та охайно. Пані Оля саме йде готуй чай для гостей на спільній гуртожитській кухні. Каже, усім задоволені, бо живуть у теплі та спокої, а більшого годі хотіти. Малий Андрійко зовсім не соромиться чужих. Одразу ж знайомиться, розповідає про школу, ставить купу запитань, на які лиш встигай відповідати. Страшенно активний та цікавий хлопчик.
За чаюванням пані Оля розповідає про себе. Вони з Донецька. Має ще старшу доньку Ярославу від першого шлюбу. Дівчина зараз у Києві, на інтернатурі.
Востаннє Ольга Гетьманова була вдома в кінці липня 2014 року. Саме тоді почалися обстріли.
«Ми жили у Петровському районі, оце де Мар’їнка, — розповідає жінка. — Якраз на лінії фронту. У наш будинок влетів «град» і вибило перекриття з шостого по дев’ятий поверхи».
Спершу вони з сином знайшли притулок на Хмельниччині, де кілька місяців жили при церкві. Звідти переїхали на Прикарпаття, в Яремче, бо відправили малого Андрійка на оздоровлення. Там вирішили залишитись, адже після тих стресів у жінки розвинулася бронхіальна астма, а серед Карпат дихалось легше. Та після астми пішов цілий букет хвороб. У липні в неї виявили рак. Аби не курсувати з Яремчого у франківську лікарню, оселилися в обласному центрі.
«Мій син — це моя життєва установа, — каже жінка. — Буває, піду за ним до школи, а тут приступ. Інколи думаєш — вже все. А він перед очима, і я розумію, що мушу зібратися. Або йдеш, стає погано, а тут він іде поруч, щось говорить безперестанку, відчуваю його теплу долоньку у своїй руці — і відпускає, бо мушу триматись заради нього».
Через хворобу Ольга Гетьманова не може працювати, то весь час присвячує сину, займається з ним.
«Я не ходжу і не жаліюся. Бог дав мені можливість змиритися з тим, що зі мною сталося, — говорить вона. — Хтось сказав, що у Бога є три відповіді: так, ні, почекай. Про «почекай» я ніколи не знала й не розуміла. Я — щаслива людина, особливо щасливою почуваюсь, коли розмовляю зі своїми донецькими. Адже я можу спокійно спати, я не переживаю за дитину, що її зараз уб’ють».
Ще одним здобутком вважає людей, які зустрілися та зустрічаються на її шляху.
«Так, там в Донецьку я мала дім, — міркує пані Оля. — Дім — це чотири стіни. Ми взагалі обмежуємо себе якимись стінами, рамками. Я втратила ті стіни і стала відкритою. За цей час здобула стільки хороших людей, скільки не знала за все життя там. Це безцінно».
Відколи мешкає на Франківщині, відмітила для себе, що менталітет прикарпатців відрізняється від донецьких, мовляв, тут люди більше думають, а менше говорять. Відмітила якусь непоказову гідність у кожному.
У Донецьк жінка повертатися не хоче, не бачить жодної причини. Каже, її дім там, де її дитині спокійно та безпечно. На Донбасі такого дому вже нема.
«Нам зі школи дзвонили, аби верталися, що вже багато люду так зробили, — говорить пані Оля. — У мене перша думка — куди я буду ховати свою дитину? Лише уявлю, що поїду, піду на роботу, а дитину відправлю у школу. В ту школу стільки разів влучали снаряди, то як я його туди відведу? Що я там взагалі можу дати дитині? Ненависть? Не хочу».
…Минулої п’ятниці Ольга Гетьманова мала їхати у київський центр ендокринології на консультацію. Потім їй треба пройти дороговартісне лікування та променеву терапію. Одна процедура вартує понад сім тисяч гривень. Таких треба мінімум три. У родини коштів немає. Живуть з заощаджень, «переселенської» допомоги та завдяки доброчинцям.
Усім небайдужим, хто може і хоче допомогти родині, — номер картки Приватбанку:
6762462083805363 — Гетманова Ольга Іванівна.
Comments are closed.