Іван Назар із Братківців 2,5 роки воював у 7 окремому стрілецькому батальйоні. Після поранення втратив ногу. Зараз повернувся до роботи, має можливість бачити, як ростуть сини, а ще грає в ампфутбол на милицях.
Каже, колись мріяв грати у Вищій лізі й зараз це збулося, пише Репортер.
Постійно «в тонусі»
До вторгнення Іван Назар працював на «Новій пошті». Часто їздив у відрядження допомагати колегам у Київ, Дніпро, Харків. Вторгнення застало його у Боярці. Додому, згадує, ледь добрався. Ще не доїхав до Рівного, зателефонувала мама, мовляв, він вже є у списку на війну.
У магазині в Братківцях вивісили список, – розказує Іван. – Може, людей десь 30, і там було моє прізвище. Приїхав, поговорив з дружиною, пішов у військкомат. І то тричі ходив, бо була величезна черга.
Відтак його записали у 7 стрілецький батальйон. Далі були навчання на полігоні, а 13 квітня – на фронт. Спочатку батальйон воював під Ізюмом, потім Куп’янськ. Іван Назар називає ті напрямки «легшими», адже потім батальйон перекинули на Лиманський.
Лише перший наряд – і вже двохсоті й трьохсоті, – згадує ветеран. – Там уже почалося справжнє пекло.
За 2,5 роки Іван був удома лише двічі. Раз на 10 днів, а раз на 15. Каже, у нього з батальйону було, напевно, найбільше бойових виходів. Позивний мав – «Титан». Бо колись працював у спецпідрозділі «Титан» в Івано-Франківську.
Я ніколи не здавався, ніколи не плакав, постійно ішов в наряд, – каже Іван Назар. – Бо коли ти пропускаєш бойовий вихід, то все, можеш попасти до інших хлопців, треба наново настроюватись. А так ти постійно в тонуі.
Але довго витримати таке непросто. Людей не вистачало. Іван зізнається, було настільки важко, що навіть думав піти в СЗЧ.
Шкода – 2,5 року просто віддати й ти СЗЧешник? – говорить Іван Назар. – Та й соромно якось. Тому вже що буде, то буде, лишився. Нам тоді сильно дісталось у травні 2024 року. Вісім діб. Мене 20 травня відправили на позиції, 28-го я звідти ледве вийшов. Були штурми, нас закидали 120-мм мінами, палили – все було. Вже майже взяли у кільце. Нас тоді троє вибігло. Свої ж могли розстріляти, бо позаду не знали, хто виходить. З дрона побачили й передали, що свої.
«Нарешті вже буду вдома»
Іван Назар каже, що навіть на війні від дурних думок рятував спорт. У Лимані після виходів, коли мали відпочинок, то грали у футбол. До вторгнення Іван грав за команду Братківців, а ще за «Корону» – команду спиртзаводу, а потім за «Нептун» з водоканалу.
Я вже тоді хотів лишати, коли мав дві ноги, а тут – гоп, – посміхається він, – Не думав, що буду грати після поранення.
А ногу Іван Назар втратив 6 серпня 2024 року. Він і ще два бійці евакуйовували пораненого побратима.
Нош не мали, то несли його в простирадлі, – згадує Іван. – Несемо, я лиш крок вліво – і підриваюся. Взагалі не зрозумів, що сталося. Впав, у голові шумить, ніби як уві сні. Дивлюся на ногу, а то все розірване. Побратим намагався обійти і теж підірвався.
У небі були дрони, тож інший побратим відтягнув поранених у посадку. Накрутив обом турнікети. Передав по рації, що вже троє 300. Крім розірваної ноги, осколки міни посікли Іванові руку. Побратиму пальці на нозі відірвало разом із взуттям.
Пораненим треба було якось дістатися до еваку. Іван серед них був найтяжчий. Його підтягували метрів по 10 з передишками.
Нести мене вони не могли. Потім підмога приїхала, то прийшло пару пацанів і носилки вже хоч були, – пригадує Іван Назар. – Мене на пікап повантажили першого. О 14:30 я отримав поранення, о 20:00 мене занесли до швидкої. Той хлопець, за яким ми йшли, живий. Я дзвонив потім, питав. Він був з суміжного підрозділу. Коли я підірвався, то просто сам собі сказав: «Нарешті я вже буду дома». Чесно кажу.
Який футбол?
Ногу ампутували ще в Лимані. Далі було лікування у Дніпрі, Луцьку, Франківську.
Через два місяці після поранення Іван став на тренувальний протез. Каже, було дуже тяжко, боляче, але він наполегливо працював і через два тижні вже помаленьку йшов з паличкою.
А через три місяці поїхав на свої перші ветеранські змагання. Це були регіональні «Ігри Ветеранів» у Франківську. Про них Іванові розповів його реабілітолог, аби спробував. І там Іван Назар зайняв третє місце з кросфіту.
Відтоді долучався до інших змагань. А якось у Калуші на обласних іграх до нього підійшов теж ветеран, заступник франківського міського голови Юрій Гапончук. Запропонував доєднатися до ветеранської організації «Полюби долю» та приходити грати в ампфутбол.
Читайте також: Якщо хтось робить – і я зможу. Андрій Якубенко втратив на війні руку, але здатен віджатися 40 разів
Я тоді не уявляв, як це – з одною ногою у футбол грати, але на тренування пішов, – пригадує Назар. – Спершу взагалі не мав сили. Але дивлюся, Юра Гапончук бігає, аж літає. А я не можу м’яч нормально вдарити. Ну, він уже тренований. І в мене з кожним тренуванням все краще й краще виходило.
Каже, коли його евакуйовували з пораненням, то хлопці підбадьорювали, мовляв, ще будеш у футбол грати.
Який футбол, думав я тоді, – посміхається Іван Назар. – Але ось, граю, голи забиваю. Перший забив у Тернополі, в товариській грі. Такі відчуття, капець! Загалом п’ять чи шість голів забив у різних іграх. І на кубку забив. Наша команда «Бартка» виграла, і ми вийшли у Вищу лігу. Зараз готуємося, бо з весни починається Чемпіонат України.
Читайте до теми: Вода усе вирівнює. У Коломиї мама військового Олена Федосюк працює з ветеранами (ФОТО, ВІДЕО)
Іван колись мріяв грати у Вищій лізі, от і буде нагода. Каже, там на них чекають сильні суперники. Особливо – львівська команда «Покрова». Говорить, вони взагалі не програють. Але «Бартка» також може показати, чого варта.
Інші хлопці були трохи злосні
У Івана на пальці витатуйована буква «Т» – перша літера імені його дружини Тетяни. Таке парне тату вони зробили на річницю. Він набив її літеру, а вона його. Разом 16 років, виховують двох синів – хлопцям 14 і 15 років.
Сини дуже пишаються татом. Плакали, як дізналися про поранення, особливо молодший. А старший одразу почав в інтернеті дивитись, які є протези. Тетяна тоді була з Іваном в усіх лікарнях.
Я навіть не відчув, що дістав поранення, що без ноги, бо була підтримка, – говорить Іван Назар. – Це дуже важливо. Як нема підтримки, то морально дуже важко. Дружина мене підтримувала тоді, коли я воював, коли лікувався і тепер.
Навіть на війні Тетяна сім разів приїздила до нього. Іван каже, після цих зустрічей завжди почувався так, ніби побував удома. Згадує, що інші хлопці були трохи злосні на нього, бо не до кожного дружина приїздила.
Зараз я насолоджуюся кожним днем, – говорить Іван Назар. – Мені тепер навіть краще стало жити, ніж до війни. Бо нині я розумію ціну життя.
Авторка: Світлана Лелик
