Коли в місті стає небезпечно, перше питання — не лише «як виїхати», а й «куди». Тисячі українців досі залишаються у прифронтових населених пунктах не лише через страх або прив’язаність, а й через банальну відсутність житла в безпечних регіонах. Деякі з тих, хто таки наважився виїхати, повертаються — бо не витримують життя в тимчасових притулках або не можуть дозволити собі оренду.
Це спільний матеріал «Точки Сходу» та «Репортера» — про те як переселенці, що виїхали, повертаються через безвихідь і стають прикладом того, чого бракує системі. І водночас — як на Івано-Франківщині громади й ініціативи створюють гідні умови для нового життя.
Після восьми переїздів повернулися на Донеччину
Ганна Загребельна поїхала з Краматорська ще до повномасштабної війни, переїхавши разом із чоловіком до Дніпропетровської області по роботі. Там вона зустріла повномасштабне вторгнення:
Ми тоді не планували жити у Дніпрі, повинні були в березні 2022 року повернутися додому. Але цього не сталося.
Ганна з сином та чоловіком змінили понад вісім квартир у різних селах і містах області — Широке, Вільне, Самар, Дніпро.
Багато місць перепробували і остаточно зупинилися у Кривому Розі. Ми там прожили десь півтора року. Я вмовила всю свою родину теж виїхати з Краматорська, — розповідає Ганна.
Родичі Ганни — бабуся з дідусем та тітка з дядьком — зараз живуть у гуртожитку для переселенців в Кривому Розі.
А ми з чоловіком своїми силами шукали по сільрадах, по людях якісь домівки. Звісно ж коштів з собою небагато. Тому шукали варіанти більш бюджетні. А бюджетні варіанти – це хати, де заходиш і по коліна якихось речей минулих жильців. Мені доводилося наводити лад, аби там можна було жити, – говорить Ганна Загребельна.
Виплати для переселенців допомагали частково вижити. Ганна отримувала близько 5 тисяч гривень на місяць, включно з грошами на дитину. Але потім їх скасували.
Коли стало важче фінансово, Ганна з сином вирішила повернутися на Донеччину — ближче до рідного дому, але не в Краматорськ. Тепер живуть у селі Олександрівка в будинку родичів безкоштовно.
Якби гуртожиток навіть хто б запропонував, не пішла б. В мене — маленька дитина, є собачка. У гуртожитку не комфортно. Але ніхто ж і не пропонував, – каже Ганна Загребельна.
Хоч у селі нещодавно були обстріли, тут все ж спокійніше, ніж у Кривому Розі, зазначає жінка:
І дитина може гуляти собі спокійно, у нього там є друзі, ходять на озеро, є чим зайнятися дитині. о сусідству живе наша бабуся, разом легше.
У Краматорську у родини залишилися квартира та будинок, але там жити ще страшніше, каже Ганна. Та повністю поїхати з Донеччини родина поки не планує.
Після евакуації пропонують їхати до рідних чи знайомих
Водночас евакуація з регіону триває. Влада закликає виїжджати. Зокрема, з цим допомагає благодійний фонд «Янголи Спасіння». Вони ж також шукають для переселенців житло. Їхня речниця, Анастасія Гончарук, пояснює, що це питання є одним із найсерйозніших бар’єрів для евакуації:
Розселення наразі – надзвичайно складний процес. Особливо активно ми займалися цим минулого літа. Тоді мали більше можливостей допомогти. Зараз місць для розселення бракує, тож веземо тільки до транзитного центру в Павлограді і надаємо там першу допомогу.
Транзитний центр відкрили у Павлограді влітку 2024 року для людей, що евакуюються з Донецької області — як організовано, так і самостійно. Там надають харчування, психологічну та юридичну підтримку, оформлюють грошову виплату на 10 800 гривень.
Анастасія Гончарук додає, що транзитний центр слугує лише тимчасовим прихистком:
Це місце для того, аби люди мали змогу відпочити і поїхати далі до своїх рідних, близьких або друзів по Україні. Але якщо людині немає до кого поїхати, що стається дуже рідко, ми шукаємо житло або партнера.
Пів року жили на матраці
Марина Павелко з п’ятирічною донькою виїхала з Харкова 5 березня 2022 року. Пригадує – постійні обстріли змусили родину зібрати рюкзаки, покинути житло й шукати притулку на заході України.
Ми поїхали евакуаційним потягом. Багато речей брати не можна було, то спакували воду, серветки, ковбасу, документи та іграшку для доньки, – розповідає Марина. – Тоді якраз були сильні обстріли, тож на потяг довелося чекати весь день. Їхати не хотіли, бо не знали, куди, де будемо жити. Але залишатися теж не могли.
Приїхали до Львова, бо там мали знайомих. Перші пів року спали на матраці у бенкетному залі ресторану, поряд з іншими людьми. Згодом власники попросили вимушених переселенців звільнити приміщення, адже хотіли знову запускати бізнес.
Тоді ми переїхали у Львівську область, потім знову у Львів – шукали, де звільнялось місце, – каже Марина Павелко. – Потім в Івано-Франківську нас прихистила церква євангелістів. А далі потрапили у гуртожиток від проєкту «Ко-Хати» на вулиці Івана Макуха. Пізніше якийсь час знімали квартиру.
Потім родина, разом з тодішнім чоловіком Марини, військовим, отримала кімнату в іншому об’єкті проєкту «Ко-Хати» – колишньому дитсадку на вулиці Мельника. Тут вона й мешкає уже понад три місяці з донькою, а також з песиком породи пекінес, якого завели вже у Франківську.
Тут зручно, – каже Марина. – Насамперед, тому що безкоштовно. Постійно є гаряча вода, доступ до кухні. Звісно, є правила, бо люди живуть дуже різні. Усі кімнати заповнені – є старенькі бабусі, сім’ї з дітьми. Якщо порівнювати з іншими місцями, де ми жили, тут є все необхідне.
У Харкові в Марини залишились батьки. Вони категорично не хочуть виїжджати, кажуть, не можуть залишити будинок. Але з дочкою поки повертатись у рідне місто небезпечно. Тож вони вдячні за можливість жити в умовній безпеці на Прикарпатті.
Дитсадок, що став якісним житлом для ВПО
Проєкт «Ко-Хати» започаткувала урбаністична платформа Metalab у 2022 році. Тоді команда переоблаштувала приміщення колишнього університетського гуртожитку. Зараз працюють уже над десятим об’єктом довгострокового житла для ВПО. За цей час переобладнали будівлі в Івано-Франківській, Вінницькій та Хмельницькій областях.
Знаходимо будівлю, переплановуємо, робимо повну реконструкцію, ремонт, меблюємо її, – розповідає комунікаційниця Metalab Юлія Ляхович. – У нашій команді працюють професійні архітектори, є регіональні менеджери. Потрібні відповідні професійні навички, вміння управляти довгостроковим будівництвом.
Будівлі, які можна переобладнати, знаходять у співпраці з місцевою владою. Вона й займається поселенням людей у готове житло.
Новий об’єкт у Калуші – це пілотний проєкт для «Ко-Хати», який реалізують за підтримки Habitat for Humanity International. У цьому випадку «Ко-Хати» орендують приміщення у місцевої влади на 10 років. І тут вони самі обслуговуватимуть будівлі, а ще – відберуть мешканців, які зможуть тут жити.
Перевагу надаватимуть багатодітним родинам, жінкам з дітьми, ветеранам, людям з інвалідністю, а також – офіційно зареєстрованим ВПО у Калуші.
Обиратимемо людей, яким житло потрібне найбільше, – розповідає Юлія Ляхович. – Команда буде проводити конкурсний відбір, за потреби організуємо комісію за участі місцевої ради, партнерів. Далі ми будемо оператором цього житла. Люди сплачуватимуть невеликий сервісний збір та комунальні послуги, а ми відповідатимемо за витрати, пов’язані з експлуатацією.
Нове житло для ВПО обладнають у колишньому дитсадку «Зірочка» у Калуші. Будівля стояла без діла понад 25 років. Зараз тут повністю замінили дах, утеплюють стіни та переоблаштовують внутрішній простір, щоб зробити 47 квартир.
Дві квартири на першому поверсі будуть інклюзивними, з усією необхідною інфраструктурою, – розповідає архітекторка проєкту Варвара Ягнишева. – Ми стараємось знаходити будівлі у доброму стані, хоч і закинуті. Тут дах був нормальний, тож приміщення збереглося сухе і це полегшило роботу.
Закінчити реконструкцію планують наприкінці року. Тут будуть три- та двокімнатні квартири, студії, а також кілька кімнат зі спільними санвузлом і кухнею. Також – приміщення майстерні або коворкінгу. Вартість проєкту – понад 1 млн євро.
Територія навколо споруди дуже велика, тож поруч ми зробили невеликий садок-город, поставили кілька лавочок, – каже Варвара Ягнишева. – Декілька жінок, які мешкають неподалік, приходять і доглядають його. Ми цю практику будемо продовжувати, бо для мешканців можливість щось посадити своїми руками – це дуже терапевтичне заняття.
Загалом у майбутньому житлі для ВПО зможуть поселити до 150 внутрішньо переміщених українців.
Куди звертатися ВПО на Прикарпатті
Як повідомила заступниця голови Івано-Франківської ОВА Людмила Сірко, в області офіційно є 60 місць тимчасового проживання для ВПО. З них 36 перебувають у комунальній власності, 7 – у державній, 17 – у приватній.
Найбільше таких об’єктів в Івано-Франківському (23), Коломийському (12), Надвірнянському (9), Калуському (9) районах. Ще чотири є у Косівському і три у Верховинському.
Заклади загалом розраховано на 2442 ліжко-місця, зараз там мешкають понад 2000 ВПО.
Читайте: На Прикарпатті спорудять ще чотири об’єкти житла для ВПО
Подати заяву на отримання соціального житла можна особисто у ЦНАПі, через
Єдиний державний вебпортал електронних послуг або інтегровану з ним інформаційну систему в електронній формі, або з рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Для цього треба подати заяву, витяг з реєстру територіальної громади про місце проживання, копії документів, що посвідчують особу, документа з даними про реєстраційний номер облікової картки платника податків, документів про родинні відносини між членами сім’ї, документів, що підтверджують право на отримання пільг і довідку про доходи.
Інші проєкти “Ко-Хати”:
Станом на кінець липня в області зареєстровані 109 981 ВПО. За словами Людмили Сірко, вимушені переселенці й надалі приїжджають на Прикарпаття з Донецької, Запорізької, Сумської, Харківської, Дніпропетровської областей. За допомогою новоприбулі можуть звернутися на гарячі лінію +38 099 470 92 41.
Авторки: Валентина Чурікова, Ольга Романська
Comments are closed.