У маленьких містечках чи селах прощання із загиблим військовим – це подія, і більшість мешканців зазвичай залучені до церемонії. Звісно, чим більше місто, тим складніше організувати процес, щоб він не пройшов повз увагу більшості. Втім, у таких містах як Львів чи Луцьк є гарнізонний храм, розташований у центрі, тож так чи інакше прощання відбувається на виду.
В Івано-Франківську із загиблими військовими прощалися в Будинку смутку на Ребета – тобто на околиці. Або ж у храмах, які теж розташовані далі від центру. Звідти загиблого везли кортежем об’їзною вулицею – швидко й без зайвої уваги. До того часу, поки ветерани та спільнота родин загиблих не закликали зробити останню дорогу бійців, які поклали життя за Україну, видимою для більшості, пише Репортер.
Не по об’їзній, а в центрі
Голова громадської організації «Родини загиблих захисників і захисниць Івано-Франківська», дружина загиблого Сергія Батюка, Галина Батюк впевнена, що проїхати кортежем об’їзною – недостатньо, щоб гідно віддати шану.
Мого чоловіка ховали разом ще з двома військовими. Службу відправляли у храмі Святих Володимира і Ольги на Вовчинецькій, – розповідає пані Галина. – І для нас було шоком, що на кладовище поїхали по об’їзній. Так, була колона, бо багато людей знали наших чоловіків. Ми гнали від себе ці думки, але ж бачили, що в селах, інших містах героя зустрічають з прапорами, віддають шану – не так, як у нас.
За словами Галини Батюк, рідні зазвичай у стані шоку, їм складно ухвалювати рішення, як пройде церемонія прощання та чин похорону. Тому має бути організація на рівні міста.
Не може бути байдужості – «поховали і поховали», – каже голова ГО. – Ці люди ходили цими вуличками разом з нами. Тож ми зобов’язані попрощатися з ними всім містом. Зараз на похоронах військових буває умовно по 20 людей. Якби на кожен, крім родини, приходило хоча б кілька десятків франківців, це було б правильно.
13 лютого вперше колоною, яка їхала через центр, проводжали військового Антона Богайчука. Загиблого везли з Будинку смутку вулицями Бандери-Незалежності-Коновальця на кладовище у Чукалівці. У той самий день таке ж прощання провели з військовим Юрієм Углицьким. Відтоді майже всіх загиблих військових везуть кортежем через центр – за винятком тих, чиї рідні обрали інший варіант.
Якщо родина настільки травмована, що їй це боляче, то можна тихо провезти з Ребета у Чукалівку чи на цвинтар в якесь із сіл. Це обов’язково треба питати в родини – звісно, не в момент отримання сповіщення про загибель, – каже Галина Батюк. – Церкву, де буде прощання, обирають рідні. Але серед запропонованих має бути і Катедральний собор. Бо незалежно від того, чи була сім’я у загиблого, чи ні, треба, щоб ті, хто поряд живе чи працює, зійшлися і попрощалися з героєм. І провезли його вулицями в останню дорогу, на місце вічного спокою.
Читайте: Без фальшивої надії. У Франківську педагогів навчають, як говорити з дітьми про війну
Місце обирають рідні
За словами заступника міського голови, начальника управління з супроводу ветеранів війни Юрія Гапончука, запит стосовно церемонії поховання полеглих бійців надійшов від організації родин загиблих. Тоді на нараді у міського голови ухвалили рішення їхати кортежем через центр та організовувати прощання у храмах в середмісті.
Зараз маршрути, по яких їде колона з озвученням і супроводом, відпрацьовані. Є певні нюанси, які ми ще доробляємо, але загалом таке прощання уже проводимо, – каже Юрій Гапончук. – Наприклад, спочатку прощання відбувається в Будинку смутку. Потім, якщо є запит від сім’ї, колона рухається до катедри, а вже потім – до кладовища в Чукалівці.
За словами очільника міської ритуальної служби Андрія Хруника, місце проведення прощання та місце поховання обирають родичі. Багато хто зупиняється на Будинку смутку, бо там зручна логістика. Але нерідко обирають і церкву. У цьому плані нічого не змінилося, основні зміни – це маршрут слідування колони.
Рух не перекривається, просто їде поліцейська машина з супроводом, а позаду – колона, – говорить Андрій Хруник. – Також ми публікуємо інформацію, тож будь-хто, хто має можливість віддати шану, може долучитися. Змушувати когось – я не думаю, що це правильно. На мою думку, наші мешканці свідомі, самі мають вийти і провести героя, який загинув.
Студенти проводять кортеж
Крім родин загиблих, ініціатором змін стала ветеранська спільнота, зокрема ветеран 80 окремої десантно-штурмової бригади Олег Рябко. За його словами, вперше він підняв це питання ще пів року тому.
Я звернув увагу, що маршрут, яким везуть в останню дорогу наших героїв, – не той, яким мали б прощатися з воїнами. Тому ми зустрілися з владою, обговорили всі нюанси, – розповідає Олег Рябко. – Залишалось єдине – залучити людей. У першу чергу, я пішов до ректора університету нафти і газу, адже сам є його випускником. Траурний кортеж зазвичай їде повз військову кафедру цього вишу, а на мою думку, саме ті, хто там навчається, мали б виходити в першу чергу, щоб попрощатися із загиблим військовим. Там одразу було розуміння.
Також Олег Рябко звернувся до ректорів Карпатського університету, Івано-Франківського медуніверситету, Університету Короля Данила, навіть до директора драмтеатру. Тож тепер, коли їде колона, працівники та студенти виходять провести загиблого. Повідомлення про те, коли й де їхатиме кортеж, надходить напередодні у спеціально створену групу у месенджері WhatsАpp. Там є представники з кожного навчального закладу, відповідальні за долучення до прощання своїх працівників і студентів.
Читайте: «Робота – теж реабілітація». Як ветеран Роман Турик відкрив у Франківську зоомагазин
У майбутньому планують залучати і бізнес.
Всюди, куди я звертався, поки було лише розуміння та сприяння, – говорить Олег Рябко. – Зараз будемо ще працювати над тим, щоб у пріоритеті серед храмів, де проводять прощання, була катедра або інший храм у центрі. Уже говорили з духовенством – вони не проти. Раніше було не так, але я нікого не звинувачую, просто хочу, щоб ми зробили краще. Герої війни, які загинули за незалежність цієї держави, заслужили це. Вони заслуговують, щоб ми їх проводили гідно, цілим містом.
Авторка: Ольга Романська
Матеріал підготовлений у межах співпраці з Волинським пресклубом.
