22-річний Едвард Волтер Вілтон ІІІ з міста Маріанна, Флорида, США прилетів в Україну у квітні 2022 року, аби стати на її захист. На жаль, через рік – 7 квітня 2023 року біля села Новоселівське на Луганщині він загинув.
Едвард мав українську ідентичність, яка повела його захищати землю своїх предків. Адже їхні корені походять з України, зокрема, з Космача, що на Косівщині. Нині тут є пам’ятна дошка, яку встановив батько Едварда у пам’ять про сина, пише Репортер.
Батьки синів батькам
Більше двох тижнів тому Едвард Волтер Вілтон ІІ прилетів в Україну. Тут він мав місію – встановити пам’ятну дошку в честь свого сина у рідному селі його предків – у Космачі.
Допомагали йому у всьому родина Горалів з Франківська. Їхній син служить в Інтернаціональному легіоні, оскільки добре знає іноземні мови. Саме там воював і Едвард. Син Горалів займався похороном молодого американця, познайомився з рідними загиблого. І коли батько Едварда розказав, що він знову хоче прилетіти в Україну й встановити пам’ятну дошку, Гораль-молодший звернувся до батьків за допомогою.
Для мене дуже важливо, що у Космачі тепер є меморіальна дошка, – говорить Едвард Волтер Вілтон ІІ. – Я розкажу вам історію про мого сина. Він читав «Іліаду» Гомера і там є епізод, коли Ахілл має зробити вибір: жити довге звичайне життя і бути цим задоволеним, чи прожити коротке, але героїчне. Мій син завжди казав, навіть у малому віці, що хоче прожити коротке героїчне життя і щоб його запам’ятали. Це було його бажання. Люди в Космачі обіцяли мені завжди вшановувати його пам’ять.
Меморіальну дошку відкрили у середу, 15 травня. Її встановили біля символічної могили воїнів УПА. Поруч також є могили воїнів з селища, які загинули у нинішній війні.
Мав українську ідентичність
Едвард Волтер Вілтон ІІІ з дитинства цікавився військовою справою і завжди хотів був бути солдатом. Дідусь Едварда – також Едвард, служив на флоті 30 років, а прапрадідусь – ще в австрійській армії.
За словами батька, син любив спорт, книжки, вони разом читали класику, міфологію. Крім того, Едвард-молодший був скаутом, йому подобалося ходити у походи, бо був дуже самостійним.
Хотів робити все сам. А там він дізнався про навички виживання, – розповідає батько. – Завжди навчався, намагався ставати кращим і кращим.
Також розповідає, що син вивчав надання невідкладної медичної допомоги й готувався долучитися до Французького іноземного батальйону. Це був його план.
Вони багато говорили про Україну, тож після вторгення син одразу поїхав в Україну.
Він мав українську ідентичність, – говорить батько. – Я дозволив йому поїхати. Я завжди цього очікував, бо то була його пристрасть на все життя, він хотів стати військовим. Наша сім’я намагалася його спрямувати на інший шлях, до освіти. Так, він ходив до школи, в коледж, але завжди хотів іншого.
Едвард мало розказував батькові про війну, лише якісь особисті речі, адже був дуже серйозний з безпековими питаннями, геолокаціями.
Про загибель сина Едвард-старший дізнався наступного дня від посольства США в Україні. Едвард загинув 7 квітня 2023 року біля села Новоселівське на Луганщині.
Було кілька різних версій того, як він загинув. Як я дізнався від його побратимів, це було під час того, як вночі військові міняли позиції, – переповідає батько. – Їх помітили й почався артилерійський обстріл… Він хотів поїхати в Україну, бо це була частина того, ким він був. Він не розказував казок про те, як поїде сюди й стане великим героєм з медалями. Він розумів, що таке війна, готовий був загинути. Так і сталося.
З роду Арсеничів
Про своє українське коріння Едвард Волтер Вілтон ІІ знав змалку, адже родина його матері – українці.
Тож ми росли з розумінням України, хоч це не було визначальним, коли я дорослішав, але було визначальним між мною і моєю сім’єю, – говорить Едвард. – Я ставив запитання, звідки моя родина, й отримував різні відповіді – українці, поляки, австрійці, росіяни. Згодом, вивчаючи історію, зрозумів, що всі ці відповіді були правильними, залежно від того, з ким ти розмовляєш. Тож це почалося, як пазл – звідки моя родина. Ми всі – емігранти. Родина мого батька з Вельсу й Литви.
Його мати часто розповідала йому про своє дитинство в українській сім’ї лемків і гуцулів. Дід та бабуся Едварда виїхали з Галичини, а його мама вже народилась у США.
Її батьки не дали їй можливості вивчити українську мову, бо в Америці всі іммігранти хочуть бути американцями, бо на іммігрантів дивляться згори вниз, – розповідає Вілтон. – Тому батьки не хотіли вчити її рідної мови, але моя мама інколи використовувала деякі українські слова, розповідала різні історії. Тож у нас завжди було нагадування, що ми маємо іншу історію.
Більше історію свого роду Едвард почав вивчати, коли якось священник запитав, де його коріння, а той не знав.
Я знайшов сертифікат про хрещення і там писало, звідки мої рідні, – пригадує Едвард Вілтон. – Мій прадідусь Михайло Арсенич був із Космача. І я показав священнику, а той сказав – це дуже відоме місце. Це ще більше розпалило мою цікавість. Тож я дивився фільми, намагався ідентифікувати себе, вивчав історію, читав про Польщу, Другу світову. Це частина того, ким я є і ким є моя сім’я зараз.
Едвард розказував про Космач сину і той хотів якось його відвідати. Але не зміг, бо приїхав до кордону й одразу записався в армію.
Батько впевнений, що сину б дуже тут сподобалось і він захотів би лишитись.
Дідова хата
У Космачі Едвард вперше зустрівся зі своєю родиною по дідусю. Вони подарували йому вишиванку, для Едварда це важливо.
Дуже важко описати емоції, але добре бути возз’єднаним з людьми, з якими ми були родиною понад 100 років тому, а потім стільки часу роз’єднані. Це дуже гарне відчуття – як повернення додому, – розказує Едвард. – Я бачив будинок, де жив мій дідусь. Це дуже традиційне гуцульське житло, на стіні були фотографії дідуся з його двома братами. Це неймовірне відчуття, яке важко описати. Дуже близький зв’язок.
Розуміти, звідки ти, хто це – люди, які збудували те, на чому ти стоїш, – це дуже важливо для мене, – каже Едвард Волтер Вілтон ІІ. – Дуже важливо пам’ятати своє минуле, звідки ти походиш. Навіть розуміти трохи гуцульської культури допомагає краще зрозуміти деякі звички, ідеї моєї сім’ї, спогади, які передавалися з покоління в покоління. Коли проходить багато часу, ти забуваєш, чому це так. А коли возз’єднуєшся, все стає на свої місця.
Авторка: Світлана Лелик
