Статті

Укладати життя по дереву. Майстер інкрустації Микола Грепіняк з села Річка береже давнє ремесло (ВІДЕО)

Якщо на Прикарпатті село Яворів можна назвати столицею ліжникарства, то Річка – центр майстрів з інкрустації. Вони робили неймовірно красиво прикрашені скрині, тарілки, топірці, свічники, хрести. Свого часу в селі було з добрих два десятки майстрів, а нині, на жаль, лишилися одиниці. Один із них – Микола Грепіняк.

Він майстер з інкрустації у третьому поколінні, береже та продовжує ремесло батька й діда. Біля нього вчаться син і донька, пише Репортер.

Ювелірна робота

За словами пана Миколи, інкрустація – один із найважчих напрямків декоративно-прикладного мистецтва. Адже, каже, це ювелірна робота. Треба багато інструментів і матеріалів: бісер, перли, деревина різного кольору, метал. Це все майстри укладають у дерев’яні вироби та складають з них малюнок.

Якщо точно не з’єднати усі деталі, недотриматися креслення, то вийде косе, горбате й нерівне. А в інкрустації головне – симетрія, – пояснює Микола Грепіняк. – У нас на інкрустацію казали – викладування, тобто викладати, укладати.

Інкрустацією він займається з 12 років. Спершу спостерігав, як робили тато й дідо. Потім вчився біля майстра Дмитра Кіщука. Дуже подобався той процес, коли порожнє дерево наповняється образом і змістом.

Згадує, як зробив свою першу рахву. Це кругла посудина з кришкою, в якій гуцули тримають на столі сіль чи бринзу. А потім почав інкрустувати тарелі, карнизи, іконостаси, хрести, свічники, топірці, скриньки. І так уже 30 років.

Займатися інкрустацією було дві мотивації. Перша, каже, бо до душі, а друга – заробити. За його словами, часи були скрутні, а ручна робота цінилася. Приїздили купці з Чернівців, замовляли у майстрів вироби, які потім передавали за кордон.

За це платилось і досить непогано, – пригадує пан Микола. – У 15 років я сам собі заробив на одяг на випускний. Склав 200 доларів і поїхав в Чернівці на ринок. Був собі козак, як то кажуть, на своєму хлібові.

Згадує, у 2000 році прийшов з армії та зробив велику тарілку з червоного дерева. Виніс її на базар й одразу продав.

І якийсь чоловік взяв її в руки та й каже: «Я вже не можу покласти її на стіл», – розповідає пан Микола. – Заплатив мені 70 доларів і пішов. Тоді це були дуже великі гроші для мене. Наприклад, зараз тарілку діаметром 28 см я роблю три дні, а син, наприклад, – тиждень. І він дивується, чому така ціна? Ніби ціниться, але як розбити 2000 гривень на п’ять днів… А тоді я брав за таку тарілку 10 доларів. Але за ті гроші міг щось купити.

Творча родина

Інкрустацією пан Микола займається у вільний час. Його основна робота у місцевій школі, де викладає технологію і мистецтво для 6 та 11 класів. Хвалить учнів, що займають перші місця на творчих конкурсах. З меншими школярами креслить і малює, а старші вже можуть і тарілку, і скриньку зробити. Сміється, що вже б на хліб могли заробити.

А ще пан Микола мріє про музей інкрустації, бо нема окремого, присвяченого саме цьому ремеслу. А багато майстрів з інкрустації було саме у Річці. От, два роки тому у річківському ліцеї відзначали 180 років від дня народження Марка Мегединюка. Саме він започаткував інкрустацію у Річці.

Мегединюк товаришував з сином відомого різьбяра з Яворова Юрія Шкрібляка – Василем, – розповідає пан Микола. – Вони дружили та один другому щось підказували, помагали. І добре робили, що ділилися.

І нині, за словами Грепіняка, нема конкуренції серед майстрів, адже їх не так багато. Та навіть і не вистачає.

Яка конкуренція може бути, якщо п’ять чоловік на два-три села щось робить? – зітхає майстер. – Нема конкуренції, бо не знаю, чи комусь ще передам. Знають мої діти, але чи вони будуть це робити? Нас так мало майстрів лишилося, що аж страшно.

Розказує, що колись таких серйозних, які робили так, як має бути, було з добрих два десятки. А таких, каже, що робили тільки аби гроші, то і 30-40.

Тепер багато перейшли на механізований процес, – говорить Грепіняк. – Та продукція дешевша, але він зробить цих простих салфетниць 1000 штук і заробить удвічі більше, як я. Він керує процесом, працює, але відповідальності там мало. А тут ти наробишся, а коли щось пішло не так і тріснуло – все. Мусиш викинути.

Пану Миколі допомагає син Юрій. Він навчається у Косові в інституті, а також біля батька. Грепіняк хвалить сина, що дуже творчий та обдарований. Має хист і до музики, і до малювання. Донька Оленка також часто прибігає до тата в майстерню, пробує щось креслити.

На рівні з паном Миколою колись інкрустувала його дружина Світлана. Вона також вчителька і також з родини майстрів. З п’яти рочків ткала з мамою та бабцею ліжники, а коли вийшла заміж, то опанувала ще одне ремесло – інкрустацію.

Якось поїхав у Київ, бо там робив іконостас, а Світлана моя пішла до мого тата вчитися, – розказує пан Микола. – І з татом вона за два тижні так ухопила вміння, що я приїхав, ми стали до роботи разом і вона робила на рівні зі мною. І тепер би інкрустувала, але перейшла на вишивку. Коли син народився, почала вишивати. І так вже 17 років.

У пані Світлани своє місце на косівському базарі, де виключно ручна вишивка. Різновид там такий, що це окрема тема для матеріалу. Сміливо можна казати, що Світлана задає моду у селі по вишиванках. У самої їх зо два десятки.

«Хоч з моста кидай»

Для прикрашання, тобто інкрустування, майстер використовує кольорове дерево. Його сам і фарбує у чорний, червоний, сливовий, жовтий, білий та інші кольори.

Береться біле яворове дерево і кидається у краску спеціальну, – пояснює пан Микола. – Там воно вариться, поки не закраситься весь матеріал. Потім миється під протічною водою доти, поки на руках не лишалась фарба. Так і дід красив. Купував фарбу бабі на ліжники і собі силнішу на дерево. І обоє працювали.

Дідову хату добре видно з вікна майстерні. Вона на сусідньому горбі. Пан Микола каже, що у нього все так, як і в діда. Також є столітній станок, деякі різці у діда взяв.

То нині легше, бо можна купити готові інструменти, є різні станки. А колись все робилося вручну, – говорить Микола Грепіняк. – Ніхто ніколи нікуди не спішив. Коли зробив, тоді й зробив. А зараз все інакше. Тепер світ біжить занадто швидко і ніхто нічого не вспіває.

Також для прикрашання Грепіняк використовує мушлі. Великі морські мушлі ріже на смужки, а потім на квадратики та кантики. Далі вручну все обшліфовує, аби вийшла потрібна форма. І вставляє у візерунок.

За словами пана Миколи, колись майстри інкрустували переважно декоративні речі – карнизи, підставки під роги тварин, хрести, рахви, тарелі. А потім почали робити та інкрустувати й великодні кошики.

У нашому селі це почав робити дід мого товариша, – каже пан Микола. – Гнатусеві, за них кажуть. То товариш робив, а потім перейшов на інше. І я спробував.

Кошики замовляють як сусіди, так і люди з-за океану. Недавно два поїхали в США. Ціна одного кошика – 400 доларів.

За словами майстра, що то може й багато, але робить він кошик два тижні. А це якщо розбити по днях, то не такий вже й великий заробіток.