«Й що то за смаки в людей, – бідкається знайома літераторка. – Добра поезія нікому не відома, а вбога графоманія збирає сотні тисяч підписників».
«Ти про що?» – питаю. А літераторка показує сторінку такої собі Соломії Українець, що має понад 800 000 «підписантів». Серед текстів сторінки – шкільне віршування у жанрі «про що люди кажуть», пише Володимир Єшкілєв у Репортері.
На всяк випадок погуглив тую Соломію. За офіційною версією, вона молода журналістка з Луцька. Але ще в грудні позаминулого року (коли кількість постійних відвідувачів її сторінки була удвічі меншою) на сайті «Опори» писали: «Активна Fb-дописувачка Соломія Українець насправді не існує. «Соломія Українець» – це спільнота, яка збирає «вподобайки», розміщуючи гарні патріотичні картинки, українські пейзажі, дописи про героїв, поезії».
А ще натрапив на передвиборний віршик тієї чи то журналістки чи то спільноти: «Скажіть народу, пане Порошенко. / По – новому живемо, хорошенько? / Чи ради того ми стояли на Майдані, / щоб ви і ваші прихвосні погані, / по наших спинах вдерлися до влади?».
У принципі, зрозуміло. До літератури це майже не має стосунку. Це явище іншого формату. Але питання не в явищі, а в тих 800 000 фейсбучного населення, котре прагне причащатися з цього теплого джерела. Про власників вподобайок, які з легкою душею віддають їх «збирачам».
Перший варіант відповіді на це питання: люди шукають тих, хто вміє «красиво» висловити ті думки, які засіяні в їхні голови. Пересічна людина прагне висловлювання, але не впевнена, що з її висловлювання не будуть сміятися. Тому шукає готового (й головне – перевіреного суспільним «мнєнієм») шаблону.
Тому є ті, хто виготовляє шаблони. Й немає значення, про кого в тих шаблонах йдеться: про Порошенка, Зеленського чи якогось ХХХ. Головне, аби шаблон ідеально накладався на те «масове народне мурмотіння», яке чути в маршрутках, метро, на базарах та в наливайках.
Другий варіант відповіді: хтось вдало «попав у тренд», освоїв ті читацькі ніші, де колись царювали лірики на штиб Володимира Забаштанського та Едуарда Асадова.
Третя версія стосується пошуків тієї загадкової субстанції, що її у нас прийнято називати «духовністю». Народу сказали, що вона є, але чітко не повідомили, звідки її брати. Народна думка тут розділилася. Тому багато хто вирішив: шукати треба в поетів. Тут вже нічого не прокоментуєш, хіба що можна побажати міцних нервів, необхідних у такому пошуку.
Професійні літератори підказують ще й четверту версію, яка стосується підручників літератури, на яких вихована більшість наших читачів, й, відповідно, на пріоритети української гуманітарщини, що завжди ставила дешеві афоризми та опереткові прояви емоцій вище за пошуки оригінальних форм та парадоксальність метафор. Й тут вже жодних побажань.
Ми, зрештою, маємо те, про що десятиліттями мріяла українська «провідна верства»: мілкий океан неляканої провінційності, огороджений шкільними стереотипами та застарілими травмами, котрі не дають відірватися від шаблонів. Цим масивом зручно маніпулювати, бо він з однаковою легкістю ведеться й на передвиборну «гречку» й на телевізійних героїв типу «нашої Наді».
Хтось запитає: «А до чого тут поезія?».
З першого погляду – ні до чого. Але є така єретична думка, що вміння правильно відчувати світ залежить від насолоди доброю поезією. Цю гіпотезу неможливо довести експериментально. Але й спростувати не вдається.
