Якщо в мистецтві запровадити демократію, то зрозуміле буде панувати над якісним, гарне над вишуканим, а дешеве над коштовним.
Тому що демократія є владою більшості, а більшість завжди прагне комфорту і халяви, пише Володимир Єшкілєв у “Репортері”.
Якщо в мистецтві запровадити диктатуру, то придворні пануватимуть над незалежними, угодовці над новаторами та врешті-решт усе виродиться у недоречну монументальність і пафосний несмак.
Якщо в мистецтві запровадити змагальність, то перемагатимуть нахабні ділки й ті, що встигнуть першими вишукуватися «свинею» й тупо продавити свої інтереси у відповідних інстанціях.
Якщо в мистецтві допустити анархію, то з неї повстануть злютовані банди крикливих ремісників, які душитимуть будь-яку творчу альтернативу.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про ворогів порядку
Чого б не допустили або не запровадили у мистецтві, все рано чи пізно впреться в якусь каку. До речі, саме тому деякі митці так багато п’ють, вживають усяку неблагодатну хімію та щоденно занурюються у злобну й заздрісну меланхолію. Митці розуміють, що всі вони діляться на тих, кому пощастило народитися у стрижневий час, і на тих невчасних, яким випало жити за доби деконструкції.
Адже історія, як і природа, попри всі запевнення теоретиків «прогресу», підкоряється циклам життя і смерті. Можна сперечатися про тривалість цих циклів, їхню глибину та регулярність. Але важко не помічати очевидного. Мистецтво виступає своєрідним означником. В циклах життя воно розквітає і досягає довершеності, а в циклах смерті й найвидатнішим талантам призначено лише гратися уламками і цитатами.
Цикли невблаганні. Достатньо запізнитися на десятиліття, або піти неправильною стежкою і – упс! – плідний цикл сходить на пси, і правляча світом смерть пропонує митцеві свої цвинтарні ігри.
Декому вдається банкувати навіть на таблицях Танатосу. Дехто досягає вправності в перекладанні кісток у трунах. Певним людям вдаються танці на надгробках. Іноді це виглядає переконливо, адже під могильними плитами спочивають не лише суворі пророки стилю, але й завсідники невмирущого Карнавалу.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про фарр і фарт
Зрештою, можна подавати мертвечину під соусом вдячності. Принаймні, теми «вдячності» і «поваги» завжди актуальні в овечому середовищі. Там можуть довго жувати шмарклі, згадуючи сумнівних корифеїв та їхню хитру челядь. Там не побридяться поставити Слово на сторожу й біля цвинтарного смітника, лише б вітер відносив сморід до дальших сусідів.
Любителі мертвечини при тому кажуть: «Ми ставимо на сторожу не просте Слово, а почесне. Ми плекаємо духовність. Ми підносимо (відносимо) мистецтво на почесне місце». Ну, зрозуміло, це з тих вічно актуальних історій, де Брежнєв – почесний космонавт.
Концепція «почесного мистецтва» глибока та універсальна. Вона примирює митців із владою, охоронців традиції з авангардистами, модерністів з постмодерністами, майстрів з рукожопими, а Голлівуд з сучасним українським кіно. Ця концепція взагалі все вирішує. Тому що найкраща й найвдячніша публіка – та, що лежить у гробах. Вона ніколи не вийде з зали й не кине в лузера гнилим томатом.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про множинність війн
Навіть якщо той на черговому пікс-факторі нещадно змертвлятиме пісні, написані в циклах життя живими й для живих.
Щоправда, й аплодисментів від мертвих не дочекатися. Але це вирішується. Аплодисменти пишуться окремо й вмикаються за кадром почесної миті.
Ну й родзинка на тортику в тому, що почесному мистецтву (цвинтарним танцям) не загрожують ні демократія, ні диктатура, ні змагальність, ні анархія. Та й відсутність спонсорів йому не загрожує. Хіба що наркологічне відділення.
