Років з 10-12 тому серед тих, хто намагається прогнозувати майбутнє цивілізації, виникла дискусія: чи не призведе зміна глобального дискурсу до 1) відродження імперій взагалі та 2) до розвитку культурного імперіалізму зокрема. Дискутували в’яло. Тоді ще багато хто вірив, що світ Постмодерну матиме перспективу і що деградація демократій – явище ситуативне. Більшість співрозмовників все ще перебувала під впливом старих догм щодо непереможності принципів громадянського суспільства та можливість їхнього застосування де завгодно – від Африки до Антарктиди.
Зрештою підсумували, пише Володимир Єшкілєв у Репортері.
По-перше, дійшли висновку: глобальний процес «дифузії демократії» реальний і кінця-краю його не видно. Новим поколінням не цікаво боротися з «планувальниками» та диктаторами. Вони хочуть розважатися й жити за рахунок систем соціального забезпечення.
По-друге, визнали за очевидне, що регіональні держави-лідери в ситуації Гіпермодерну отримують можливості набути статусу імперій. Передовсім це стосується тих країн, титульні нації яких вже колись перебували у фазі імперських націй: Бразилії, Індії, Ірану, Китаю, Росії, Туреччини і Японії. Імперські амбіції можуть у перспективі виникнути також у Венесуели, Єгипту, Індонезії, Колумбії, Мексики, Нігерії, Німеччини, ПАР, Польщі, Саудівської Аравії й Таїланду (ще тоді на долю цих країн приходилося майже 93 % усіх контрактів на придбання зброї).
По-третє, констатували, що навіть часткове зміщення правил глобальної торгівлі в бік протекціонізму неминуче призводить до створення планетарних «економічних секторів» (типу Євразійського союзу), де – за фактом – переважатиме найсильніша країна (у випадку ЄС – Німеччина). А найсильніші секторальні країни, зрозуміло, братимуть на себе широкий спектр класичних імперських функцій. Зокрема й функцію культурної метрополії.
Тепер, ближче до другої чверті ХХІ століття, нова імперська парадигма окреслюється з графічною чіткістю. Ми вступаємо до нової доби, до епохи «секторальних імперій», які змовилися між собою у двох пунктах: 1) «обнулити» глобальний протекторат англосаксів, 2) не допустити глобального протекторату Китаю.
Цей спротив бачимо у всіх регіонах й усіма засобами. Туреччина «виламується» з НАТО, Німеччина всупереч Вашингтону добудовує «Північний потік», Росія «приєднує» Білорусь, Іран відмовляється грати за правилами, Індія колосальними темпами нарощує озброєння, передчуваючи битву за Непал зі своїм північним сусідом, Японія перетворює свою маленьку армію у роботизовану й незалежну від союзників силу миттєвого реагування.
На глобальному культурному полі також почалася битва за сектори. Головні центри культурного імперіалізму вже не роблять ставку на мову та релігію, які припинили бути головними маркерами ідентичності. Тепер на перший план висуваються «технології Великого Стилю» і «технології культурного комфорту».
Перша з цих технологій змішує в одному коктейлі ностальгію за старими імперіями, які продукували суверенні варіанти Великого Стилю та бажання молоді підкріпити «нові ідентичності» свіжою потужною міфологією. Друга наголошує на тому, що культура, серед іншого, є простором особистого комфорту й лише могутня владна система (імперія) здатна такий комфорт забезпечити.
Для нас у цій ситуації важливо потрапити до «правильного» сектору. Адже найближча до нас «секторальна імперія» – це РФ, яка вже продемонструвала, що не бажає миритися з існуванням інших культурних ідентичностей та суверенітетів. Відповідно, єдиний шлях – всупереч усім вітрам Гіпермодерну йти до західних секторів. Навіть якщо нас там не бачать. Навіть якщо більшість електорату продовжує блукати у культурно-цивілізаційному тумані разом з тим радянським їжачком.
Адже наріжна заповідь Гіпермодерну: як захочеш, так і буде.
Comments are closed.