Погляд Статті

Володимир Єшкілєв: Про власників вподобайок

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
«Й що то за смаки в людей, – бідкається знайома літераторка. – Добра поезія нікому не відома, а вбога графоманія збирає сотні тисяч підписників».

«Ти про що?» – питаю. А літераторка показує сторінку такої собі Соломії Українець, що має понад 800 000 «підписантів». Серед текстів сторінки – шкільне віршування у жанрі «про що люди кажуть», пише Володимир Єшкілєв у Репортері.

На всяк випадок погуглив тую Соломію. За офіційною версією, вона молода журналістка з Луцька. Але ще в грудні позаминулого року (коли кількість постійних відвідувачів її сторінки була удвічі меншою) на сайті «Опори» писали: «Активна Fb-дописувачка Соломія Українець насправді не існує. «Соломія Українець» – це спільнота, яка збирає «вподобайки», розміщуючи гарні патріотичні картинки, українські пейзажі, дописи про героїв, поезії».

А ще натрапив на передвиборний віршик тієї чи то журналістки чи то спільноти: «Скажіть народу, пане Порошенко. / По – новому живемо, хорошенько? / Чи ради того ми стояли на Майдані, / щоб ви і ваші прихвосні погані, / по наших спинах вдерлися до влади?».

У принципі, зрозуміло. До літератури це майже не має стосунку. Це явище іншого формату. Але питання не в явищі, а в тих 800 000 фейсбучного населення, котре прагне причащатися з цього теплого джерела. Про власників вподобайок, які з легкою душею віддають їх «збирачам».

Перший варіант відповіді на це питання: люди шукають тих, хто вміє «красиво» висловити ті думки, які засіяні в їхні голови. Пересічна людина прагне висловлювання, але не впевнена, що з її висловлювання не будуть сміятися. Тому шукає готового (й головне – перевіреного суспільним «мнєнієм») шаблону.

Володимир Єшкілєв: Про таємні джерела насолоди

Тому є ті, хто виготовляє шаблони. Й немає значення, про кого в тих шаблонах йдеться: про Порошенка, Зеленського чи якогось ХХХ. Головне, аби шаблон ідеально накладався на те «масове народне мурмотіння», яке чути в маршрутках, метро, на базарах та в наливайках.

Другий варіант відповіді: хтось вдало «попав у тренд», освоїв ті читацькі ніші, де колись царювали лірики на штиб Володимира Забаштанського та Едуарда Асадова.

Третя версія стосується пошуків тієї загадкової субстанції, що її у нас прийнято називати «духовністю». Народу сказали, що вона є, але чітко не повідомили, звідки її брати. Народна думка тут розділилася. Тому багато хто вирішив: шукати треба в поетів. Тут вже нічого не прокоментуєш, хіба що можна побажати міцних нервів, необхідних у такому пошуку.

Професійні літератори підказують ще й четверту версію, яка стосується підручників літератури, на яких вихована більшість наших читачів, й, відповідно, на пріоритети української гуманітарщини, що завжди ставила дешеві афоризми та оперет­кові прояви емоцій вище за пошуки оригінальних форм та парадоксальність метафор. Й тут вже жодних побажань.

Володимир Єшкілєв: Про саботаж

Ми, зрештою, маємо те, про що десятиліттями мріяла українська «провідна верства»: мілкий океан неляканої провінційності, огороджений шкільними стереотипами та застарілими травмами, котрі не дають відірватися від шаблонів. Цим масивом зручно маніпулювати, бо він з однаковою легкістю ведеться й на передвиборну «гречку» й на телевізійних героїв типу «нашої Наді».

Хтось запитає: «А до чого тут поезія?».

З першого погляду – ні до чого. Але є така єретична думка, що вміння правильно відчувати світ залежить від насолоди доброю поезією. Цю гіпотезу неможливо довести експериментально. Але й спростувати не вдається.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.