Про декомунізацію і ризики сьогодення, про загрози історичній пам’яті. Минулого тижня про це розповідав франківцям голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
Говорив багато важливого. «Репортер» записав головне. Далі він сам.
Перші й останні. Україна стала першою жертвою комуністичного режиму. Саме впровадили ті методі, які після Другої світової експортували на Польщу, Словаччину, Чехію, Угорщину.
Перші 20 років більшовицький режим був особливо агресивний. В результаті голодомору, репресій, депортацій жертвами стали десятки мільйонів людей.
У Східній Європі теж були свої жертви, але не таких масштабів, як в Україні.
Те, що Україна найбільше зазнала від режиму, й спричинило, що вона найдовше у порівнянні з іншими відходить від комунізму.
У Європі падіння СРСР дало сигнал, аби почати розбиратися з комуністичним минулим. З кінця 1980-х, початку 1990-х там ухвалили закони, які засуджували комуністичний режим як злочинний. Розпочали люстрацію. Від влади відійшли всі, хто був при комуністах. Колишні опозиціонери стали керівниками: Вацлав Гавел у Чехії, Лех Валенса у Польщі.
У нас комуністи лишились при владі. Наприклад, 1 грудня 1991 року, з одного боку, більшість українців голосують за незалежність, а з другого – обирають президентом колишнього представника комуністичної партії Леоніда Кравчука.
Коли у Європі відбувається люстрація й декомунізація, у нас про це ніхто не говорить. Держава не бере на себе відповідальності. Говорять лише люди, які постраждали від режиму. Очевидно, їх було замало, аби змінити уявлення українців про минуле.
Незалежність України стала результатом компромісу. Вона стала можлива, бо за неї проголосували комуністи, а в них були свої мотиви. Акт, який написав Левко Лук’яненко, називався – «Акт відновлення української держави». А це означало, що сучасна держава позиціонувала себе як продовжувач боротьби за незалежність. Комуністи протестували, мовляв, за таке голосувати не будуть. Тому маємо проголошення незалежності, а не відновлення. Це відрізало державу від своєї історії, від попередніх спроб проголошення державності у 1918, 1939, 1941 роках.
Реабілітація радянщини. На кінець 1990-х колишні комуністи починають цей поступовий процес. Леонід Кучма та його команда говорять про те, що не так усе було погано. На державному рівні відзначають річниці комсомолу, Переяславської угоди.
Помаранчева революція. Зриває ці процеси. Тоді вперше в історії створюється Інститут національної пам’яті, починають відкривати архіви. Україна ухвалює закон про Голодомор як геноцид. Є величезний проєкт «Національна книга пам’яті жертв Голодомору». У ній відновлені імена всіх жертв. Споруджується меморіал.
Знову назад. Ці процеси обриваються у 2010 році з перемогою проросійського кандидата Януковича. За місяць він фактично віддав Україну в обійми Росії. Янукович у ПАРЄ виступає і каже, що ми не можемо назвати Голодомор геноцидом – це була загальнонаціональна трагедія. Дмитро Табачник стає головним інструментом русифікації. Він переінакшує підручники, звідти зникає бій під Крутами, УПА.
Майдан і декомунізація. Перший пам’ятник Леніну повалили 8 грудня 2013 року. Наступна хвиля була у лютому 2014 році, після розстрілу Небесної сотні.
Майдан дав поштовх країні наздогнати те, що робилось у Європі на початку 1990-х. У 2015 році на державному рівні впроваджують декомунізацію. Відкриті архіви КГБ. І я закликаю ними користуватися.
Визнано учасниками боротьби за незалежність всіх тих, хто зі зброєю захищав її від 1918 року, зокрема, вояків УПА. Україна почала позбуватися ідолів комуністичного режиму. Демонтували понад 2500 пам’ятників. З них 1.5 тис – це пам’ятники Леніну. Перейменовані близько тисячі населених пунктів, 52000 вулиць і площ.
Дві третини тих перейменувань – з ініціативи громад. Вони почали об’єднуватися, тиснути на владу. Почало зароджуватися те, що ми називаємо громадянським суспільством. Нам цього дуже бракує, бо совок нас дробив. Він боявся, аби люди не кооперувалися.
Досі цілі покоління молоді виховувалися в атмосфері шизофренії. Тому що в школах вони вивчали, що Ленін злочинець, але йшли до тої школи вулицею Леніна чи попри пам’ятник Леніну. Як можна було виховувати у них якісь поняття добра і зла?
Декомунізація стала дуже актуальна у 2014-2015 роках. У цій війні Росія використовувала незнання українців своєї історії. Використовувала пережитки й стереотипи з радянського минулого. На жаль, використовувала людей, які, можливо, надивилися фільмів про «Велику Вітчизняну війну» і вірили, що будуть воювати з фашистською хунтою. Що будуть героями тих радянських фільмів. На жаль, таких людей було багато, особливо, на Донбасі.
Тому ми розуміли, що декомунізація – це питання національної безпеки, вона робить нас сильнішими, бо зменшує можливості російського впливу на Україну.
Сам собою совок не зникне. Треба, аби над цим працював Інститут національної пам’яті, міністерства культури, освіти. Часто порівнюють з біблійськими історіями, що треба 40 років, аби змінилося покоління і тоді все буде добре. Не буде. Євреї 40 років не чекали, вони йшли ногами.
Апелювання до більшості – теж певний більшовизм. Більшість не означає, що люди праві. Більшість мінлива. Не треба прагнути мати підтримку більшості, а тих людей, які здатні до змін. Хай їх буде 10-20 %. Цього досить, аби міняти суспільство.
Не треба бавитися в елітаризм. Особливість меншості в тому, що вона має брати відповідальність за більшість. Тому ми не повинні облишати того, аби очі в очі говорити й пояснювати. Актуально це буде за кілька місяців після виборів, коли прийде «похмілля» і суспільство буде лихоманити. Нам не треба зловтішатися: «А я тобі казав». Це нічого не дасть.
Треба створювати коло довіри, зміцнювати ту нашу меншість, вигризати з більшості.
Довіра – це соціальний капітал. Для мене колосальним прикладом був Майдан. Ти знаєш людину п’ять хвилин, стоїш з нею плече до плеча і розумієш, що від неї може залежати твоє життя. Ти їй довіряєш – і це працює. Це те, що дуже системно протягом п’яти років руйнували зомбоящики – довіру один до одного, до вдали. Треба її відновлювати.
«Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» – Володимир В’ятрович радить почитати цю книжку Славенки Дракулич.
