За понад три роки повномасштабної війни більшості бійців, так чи інакше, довелось побути пацієнтом медзакладу. І якщо у таких хабах як Дніпро, Київ, Одеса пораненим військовим у першу чергу рятують життя, то тилові області, зокрема Івано-Франківська, є місцями для довшого відновлення бійців.
Після серйозних поранень шлях до повноцінного життя завжди непростий. І, щоб пройти його успішно, потрібні не лише фізична міць, а й сила духу, пише Репортер.
Після реабілітації – знову на фронт
Андрій з позивним «Бандера» – родом із села Негівці Калуського району. Каже, його бабуся була знайома з провідником УПА, тож його псевдо невипадкове. Патріотом чоловік вважав себе завжди, а от контракт із 10 окремою гірсько-штурмовою бригадою «Едельвейс» підписав у 2020 році.
Я був членом військово-патріотичної організації у Калуші, тож мені це близьке, – розповідає Андрій. – Для мене було важливо захищати Україну. Контракт підписав я і мої двоє друзів. Спочатку потрапили у різні підрозділи, але потім я перевівся до них.
Повну бойову готовність їм оголосили ще на початку лютого 2022 року, пригадує Андрій. З початком вторгнення він служив у артилерійському дивізіоні, на Київщині. Потім перевівся у піхотний підрозділ, воював на Лисичанському напрямку. А у квітні 2023 року отримав поранення.
У мене перелом стегнової кістки. Її мені нарощували вже тут, у Франківську. Зараз нога тримається на стержні. Також у вусі трісла барабанна перетинка, – каже «Бандера». – Але все добре, головне, що нога на місці. Я зараз трохи на неї наступаю, а після реабілітації надіюсь бігати.
Спочатку Андрій лікувався у Харкові, потім у Львові. Уже понад пів року, з перервами, проходить реабілітацію в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні. Тут не нудьгує.
Я пересуваюся на милицях, але можу сісти в машину з кимось та їхати. Сам ще після поранення по місту їхати не пробував, – розповідає військовий. – Нас возять у центр, ходимо на концерти, малюємо. Спочатку я потребував допомоги, щоб сісти, встати, а зараз досить мобільний. Скоро маю проходити лікарську комісію. Там дадуть відтермінування на пів року чи рік. А далі планую повертатися на фронт.
Кожен пацієнт – новий виклик
Історія Андрія – одна з багатьох, які зберігають стіни обласної лікарні. Ці палати стають тимчасовим домом бійцям з усіх куточків України – на тижні, а то й місяці.
У відділенні реконструктивної та пластичної хірургії, яке ще донедавна називалося опіковим, посеред дня досить порожньо. Лікар відділення Микола Варвадюк каже, що більшість тих, хто може вставати з ліжка, зараз на вулиці.
У палаті ж не можна бути цілодобово. Ми навіть наполягаємо, щоб пацієнти виходили, – каже Микола Варвадюк. – Вони у нас перебувають тижнями, їм хочеться більше простору, спілкування, а не лише бачити чотири стіни палати.
Микола Варвадюк закінчив інтернатуру як абдомінальний хірург – це той, що робить операції на черевній порожнині. Згодом у Києві пройшов спеціалізацію на лікаря-комбустіолога, що спеціалізується на важких опіках. У відділенні працює майже два роки.
У нас дуже багато пацієнтів з військовою травмою, – розповідає Микола. – Люди поступають з різним спектром травм, усім намагаємось допомогти. Також постійно вдосконалюємось, їздимо за кордон, зокрема, співпрацюємо з латвійськими спеціалістами. Так, їхні хірурги не стикаються з такою кількістю поранень, як ми. Але натомість вони беруть наших військових на лікування за різними програмами.
Зазвичай поранений спочатку потрапляє на стабілізаційний пункт на фронті. Там основне завдання – швидко врятувати життя. Далі його направляють у лікарні Харкова, Одеси, Києва, Дніпра. А після найбільш нагальних операцій – у «тилові» області.
У мене на день буває по 3-4 операції, буває й по 5-6, – каже Микола Варвадюк. – А якщо операція важка, тривала, то плануємо на день лише одну, бо вона може бути 4-5 годин. Буває, працюємо понаднормово, на себе не дуже зважаємо. Адже головне – всім допомогти.
Читайте: «Побратими побачать, що не треба здаватися». Ветеран планує пройти 1000 км з Франківська до Відня
Ніхто не падав духом
У палатах – ті, хто не ще не може виходити надвір, назустріч сонцю. Тут вони проводять довгі дні, очікуючи на покращення. Максим з позивним «Шустрий» – з Вінницької області. У франківській лікарні він уже майже місяць. Каже: спочатку було дуже погано, зараз краще. Навіть може стати на ногу, пересувається на милицях або на кріслі колісному.
Марко – родом з Луцька. Пішов воювати у 2023 році добровольцем. Поранення отримав у бою біля Покровська у січні 2025 року. Спочатку лікувався у Дніпрі, потім у Києві, а з лютого – в Івано-Франківській ОКЛ.
Зараз, після операції, я ще не можу встати з ліжка, тому нудьгую. Спина болить весь день лежати, – каже Марко. – До операції їздив у простір для військових при лікарні, там можна в шашки пограти, поспілкуватися. Бо тут сидиш сам і перед очима – одна й та сама картинка. А там ми спілкуємось, дружимо.
Марку пересадили частину м’якої тканини на ногу. Через тиждень планують другий етап операції. Вона триватиме близько шести годин. Як розповідає Микола Варвадюк, такі операції з мікрохірургії – велике досягнення для лікарів ОКЛ.
Відновлення у цьому випадку буде довготривалим, – розповідає лікар. – Спочатку ми поставили кістковий цемент і накрили вільним клаптем. Потім через 2-2,5 місяці виймається цемент і проводиться закриття кістковою тканиною. І надалі, коли все гарно загоїться, тоді вже можна говорити про реабілітацію і відновлення кінцівки. У кожного це індивідуально. У нас були пацієнти, які відновлювалися за пів року – це досить швидко.
Якщо потрібно, з пораненими працює психолог. Це допомагає пропрацьовувати травми через війну і втрату побратимів.
У мене ще не було жодного пацієнта, який би упав духом. Завжди всі готові боротися, – каже Микола Варвадюк. – Тому у нас і є наша Україна, бо наші воїни такі незламні.
«Тут їх приймають такими, як вони є»
Напевно, улюблене місце військових, які лікуються та проходять реабілітацію в обласній лікарні в Івано-Франківську, – простір «Мрія Дія». Тут для них проводять майстер-класи, арттерапію, є можливість пограти в настільні ігри, аерохокей, настільний теніс, навіть спекти торт.
У першу чергу, простір створили, щоб дати військовим майданчик для розвитку, показати, що вони не самі, що їм вдячні за захист країни, – розповідає координаторка простору Надія Шегда. – Ще раніше під час спілкування з військовими я побачила у них тонке сприйняття світу, яке частково дає якраз цей травматичний досвід. Вони тонше сприймають світ, ніж ті, хто не пережив таку травму, і це вражає.
Одним із основних викликів, з якими стикнулися творці простору, – доступність приміщення для людей з різними травмами та формами інвалідності. Для того, щоб з цим впоратися, консультувалися зі спеціалістами як з України, так і з-за кордону. Наприклад, двері до простору відчиняються сенсорно. А меблі у кухонному кутку – адаптивні.
Читайте: Треба говорити ротом. Ветеран Андрій Фармуга про страх цивільних образити або тригернути військового
Є ще різні ініціативи, на які ми збираємо гроші, – каже Надія Шегда. – Скоро відкриємо першу інклюзивну вбиральню в одному з відділень. Там буде і пральня, і душова. Плануємо, щоб з часом їх стало більше. Також хотіли б створити вуличний інклюзивний простір, де військові могли б відпочивати у теплу пору року. Наразі це важко, бо асфальтові доріжки на території лікарні не дуже придатні, щоб їхати кріслом колісним.
Також зараз у лікарні збирають гроші на авто з пневмопідйомником, аби ті, що змушені пересуватися на кріслах колісних, могли їхати у місто. Зокрема, для цього військовим влаштували арттерапію на природі: бійці малювали сакури, що ростуть на території лікарні. Картини продаватимуть, а виручені кошти підуть на придбання цього спецтранспорту.
А взагалі, терапія через природу та мистецтво у просторі «Мрія Дія» проходить часто.
Щоб поранені військові розкрилися, потрібні прості речі. Ефект дає переключення і прийняття, – каже Надія Шегда. – Вони відчувають, що їх тут приймають такими, як вони є – морально і фізично. Бо їхнє змінене тіло – це дуже тонка струна, яку легко зачепити – хоч вони і вдають, що це не так. З цим треба працювати, потрібне середовище, яке нормалізує їх.
Стимул військовим жити далі
Перший добровольчий шпиталь «Брасс» на околиці Івано-Франківська має значно менші потужності, ніж обласна лікарня. Втім, тут допомагають військовим відновитися як фізично, так і морально.
Як розповідає керівниця психологічної служби шпиталю Анна Ганущак, зараз найбільше пацієнтів мають ознаки ПТСР. Це повторення переживань, спогадів, сновидінь, інколи – стан тривожності чи гіперпильності.
Навіть ті, хто непогано справляється загалом, мають порушення пам’яті та уваги, тож тут теж є, з чим працювати, – каже Анна Ганущак. – Підтримка родини дуже допомагає, але може й навпаки – шкодити. Наприклад, якщо рідні занадто сильно його жаліють, то це як «психологічна інвалідизація». Або навпаки, звинувачують, що він заважає – наприклад тим, що не може спати вночі.
Часто військових ранить гіперопіка сторонніх людей. Наприклад, молодим бійцям з пораненням незручно, коли їм вступають місце у транспорті старші жінки або ж наполягають понести його сумку. Найкраща порада – запропонувати військовим допомогу, але не нав’язуватися.
А от можливість відволіктися, навпаки, справді допомагає. Так, майже рік тому Перший добровольчий хірургічний шпиталь відкрив «Ветеранський простір» на Леся Курбаса, 6. Тут військові, ветерани та їхні родини можуть отримати допомогу з працевлаштуванням, лікуванням, відвідати сеанси психологічної допомоги, записатися на різні курси.
Це дієво і важливо. Бо є робота з травмами, а є робота з ресурсом, дати людині стимул жити далі. Буває, що ми організовуємо якісь поїздки, наприклад, в Яремче. Хлопці кажуть, що це гарно, бо інакше людина постійно бачить доволі гнітючу картинку, – говорить Анна Ганущак.
Коли світяться очі
Перший добровольчий хірургічний шпиталь «Брасс» до повномасштабної війни кілька місяців пропрацював як приватна пластична клініка. Її відкрив Станіслав Онищук – як спільний українсько-німецький проєкт. Та все змінило 24 лютого 2022 року.
Ми тоді в 05:00 ранку зідзвонилися з усіма співробітниками і почали вирішувати, що робимо, – пригадує Станіслав Онищук. – Я розумів, що ми маємо сучасну лікарню, хоч і невелику, тож було б неправильно в такий час її просто закрити й не використати цей ресурс для наближення перемоги.
Тож шпиталь почав працювати на волонтерській основі, перші місяці лікарі навіть не отримували зарплати. Намагалися максимально допомогти військовим, які потребують лікування чи реабілітації.
З того часу тут встигли попрацювати лікарі з багатьох куточків України та з різних країн світу.
За весь час у нас працювали вже понад 100 різних спеціалістів із 22 країн. Найбільше – «Лікарі без кордонів». Це були японці, мексиканці, британці, американці та багато інших. Чогось вони навчались у нас, а чогось – ми у них, – каже Станіслав Онищук. – Люди, які долають ці відстані задля такої мети, вони – як воїни світла. І спілкування з такими людьми дуже цінне.
У шпиталі «Брасс» наразі є всього 14 ліжок для денного стаціонару, але водночас допомагають удвічі більше пацієнтам. Дехто приходить сюди тільки на процедури, адже живе у Франківську чи неподалік. Часто доводиться записувати людину в чергу, каже директор закладу. Тому дуже б хотіли розширитись.
Читайте: Легких випадків тут не буває. Як працює Перший добровольчий шпиталь БРАСС
Зараз найбільше з фінансуванням закладу допомагає міський бюджет. Залишились і благодійники з України, Польщі, а також – грантова допомога. І хоч охочих допомогти фінансово зараз трохи менше, ніж на початку повномасштабної війни, лікарі не зупиняються.
Ті зміни у здоров’ї, самопочутті, і баченні світу, які відбуваються з хлопцями, дівчатами у нашому шпиталі – це бачимо ми всі, – каже Станіслав Онищук. – Коли вони йдуть від нас, у них більше світяться очі. Ці зміни дуже тонкі, але вони важливі. І для нас усіх вони точно грають більшу роль, ніж якась матеріальна вигода, яку б ми могли мати, працюючи в інших місцях.
Авторка: Ольга Романська
Ця публікація була підготовлена в рамках проекту «Посилення стійкості медіа в Україні», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
Comments are closed.