Їх знають за пухкими паровими варениками та гуркотом волонтерського візка, який вони лагідно кличуть «каділаком». Подружжя пенсіонерів із Франківська — Тетяна Шконда та Володимир Паламарчук — перетворили власне помешкання на мінізавод із приготування страв для ЗСУ. Про те, як об’єднати навколо себе сусідів, школи та цілі громади, і чому на пенсії немає часу на відпочинок — читайте у матеріалі.
Спочатку були вареники
У дворі будинку на Сорохтея нас зустрічає високий чоловік – це Володимир Паламарчук, він зразу веде показувати свій гараж. Сміється, що журналісти, які приходили раніше, так до того гаражу і не дійшли – все відкладали на кінець, а потім воно забулося. Тож наше знайомство починаємо саме з гаража.
Читайте: Без фальшивої надії. У Франківську педагогів навчають, як говорити з дітьми про війну
У стандартному приміщенні, де мала б міститись автівка, місце є тільки для худорлявого Володимира Івановича. Бо все заставлене ящиками, коробками й банками. Чоловік пояснює, що уже на завтра збирає відправку на фронт, будуть їхати волонтери з Тлумача. З гордістю показує, як утеплив гараж, аби нічого тут не перемерзло, навіть обігрів зробив.
Далі запрошує в квартиру, там вже чекає Таня. Так він лагідно називає дружину. Вона ж, до речі, зве його не інакше, як Володимир Іванович. В хаті тепло і смачно пахне. На підлозі й підвіконні кухні стоять півлітрові баночки із закрутками, а на стільниці – велика миска вареників. Але не таких, як роблять у нас, а парових.
Пані Тетяна каже, що з от таких вареників і почалася її волонтерство.
Я трішки брала участь у Майдані, у вихідний день варила вареники, дві корзинки в руки – йшла і пригощала людей, – розказує вона. – Ну і щоб покликати мене, люди просто говорили: «Там є така Таня, що ходить, вареники приносить». А я кажу: «Так чого ви так? Ви звіть – Таня Вареник». Отак звідти і пішло, і прилипло до мене. І мене знали більшість у Києві не за прізвищем, а як Таня Вареник. А коли у Франківськ приїхала, то взагалі я тут без свого прізвища прижилася. Просто Тетяна Вареник.
Ці парові вареники – родом з Черкащини, продовжує вона, але, насправді, в кожному регіоні є місця, де роблять саме такі.
Вони на сироватці, нічого такого складного там немає, але варяться не у воді, а на парі. І їх зручно переправляти нашим хлопцям, бо вони не злипаються, виходять такі великі, ситні, ну і зберігаються добре.
Відчути свою людину
Тетяна Шконда сама родом з Черкащини, але з 18 років жила у Києві. Все життя у неї пов’язано з кулінарією. Навчалася в Інституті харчової промисловості. Працювала свого часу у Міністерстві харчової промисловості, а потім в Інституті підвищення кваліфікації працівників харчової промисловості.
Це такий в Києві знаменитий дуже і старий інститут. І я в ньому працювала до останнього дня – в методичному відділі, – пригадує вона. – А ще тоді була «вхожа» до музею Івана Гончара, мене запрошували туди на всі ці дійства. І саме через музей познайомилася з волонтерами, ми звідти починали – з дівчатами кілька разів ліпили вареники.
У 2019 році жінка навіть їздила на Світлодарську дугу, там зустрічала з хлопцями Новий рік.
Читайте: Спорт дає дисципліну. Як Юрій Гапончук у Франківську допомагає ветеранам знайти себе після поранень
Ліпили там вареники, мене повозили по різних точках, де вони стояли по хатах. Я подивилась їхній побут, подивилась, як було їм там незручно, важко, – але тоді ще, звісно, було не так, як нині, – зітхає пані Тетяна.
Володимир Паламарчук – колишній військовий. Після виходу на пенсію став їздити на заробітки на будови. Його син теж брав участь у Майдані, а у 2015 році пішов служити – 24 бригада. За кілька місяців до ротації отримав контузію.
Після госпіталів приїхав додому, прожив не цілий рік. Контузія дала своє, получив менінгіт, помер. А десь за півтора року і дружина померла, – зітхає він. – Ну, я лишився сам. Побув трохи дома і далі поїхав працювати, туди – під Київ.
Я завжди трошки захоплювалася поезією, була в мене така тяга, – з ніяковою усмішкою розказує пані Тетяна. – І так я у Фейсбуці познайомилася з Володимиром Івановичем, він там організовував поетичні групи. І ми так обмінювалися різними коментарями, те і се. І я відчула, що це моя людина.
Добрі люди й «каділак»
Коли Тетяна вийшла на пенсію, то подружжя переїхало до Франківська.
Одружилися, офіційно, все як має бути, – додає Володимир Іванович. – Я, звісно, знав, що вона займається волонтерством, але тоді це для мене було щось відносно далеке, я не розумів всієї цієї кухні.
Але тут все й закрутилося. На одному з’їзді познайомилися з волонтеркою Світланою Бойчук та її чоловіком Михайлом. Ті виявилися близькими сусідами, їздили на схід, возили передачі.
Ми їхати, звичайно, не можемо, а допомагати можемо, – каже Володимир Іванович.
Починали тільки з вареників на початку, – підхоплює пані Тетяна. – А потім зачепилися овочі. На нашому базарі познайомилися з багатьма продавчинями і вони просто давали нам продукцію. Володимир Іванович спочатку те все в руках таскали, а потім «каділака» купили. Візочок на двох колесах.
Так і пішла робота.
І, слава Богу, в нас є сусідочки, які допомагають. На вулиці сидить бригада і чистить, ріже, а ми вже тут у хаті закриваємо трилітрові банки, – продовжує жінка. – А потім зимою використовуємо ці банки уже на приготування. Найбільше банок іде на різотто. На дно — свіжа капуста. Далі — перець, кабачки, цибуля, морква. Потім приварений рис, олію, засмажку, спеції. Трьохвідерна каструля — це приблизно шістдесят півлітрових баночок.
А ще роблять варення, ягоди теж приносять люди. Пані Тетяна каже, от цього року на яблука був неврожай, але їм все ж таки привіз зі свого саду чоловік з Угринова.
Він сам садівник, не продає, а лиш собі вирощує, а нам привозив, – каже вона.
Ще дуже помагає громада села Вікторів і тамтешній священник отець Євген. Вже півтора року там до церкви на поминальні дні приносять не лиш хліб, а й крупи, борошно, цукор. А потім священник те все бусом привозить до них.
Читайте: «Смак дому». У Верховині матері загиблих захисників готують їжу для фронту (ФОТО)
Долучилися й школи: 24 та 5 ліцеї, училище №3. Діти збирають баночки, коробки, крупи. Аж приємно, — усміхається пані Тетяна.
Люди, хто чим може, тим і помагають. Жінка показує на пакет сушки й упаковку кришок, які принесли недавно. Ніби й не багато, але вже допомога.
Чимось вони діляться з іншими волонтерами, а дечим ті діляться з ними. І, звісно, донатять. Кажуть, як їде бус на схід, то просто не можуть не задонатити на бензин. Бачать, що знайомі відкрили на щось збір, то навіть якщо й небагато, але таки поможуть.
От я печиво приготувала, то часто таким ділюся з дівчатами, що сітки плетуть. А вони його передають, – тримає жінка у руках велику поливану миску. – Меду трошки, кориця. І хлопчики з задоволенням їдять, десь в кишеньку собі в рюкзачок узяв і потім хрумає. Трошки сушениці, трошки печива і в нього вже запас є. Це дуже-дуже важливо. Здавалось б елементарно, щоб отакі бабулечки, сидячи дома, хоч трошки отаким займалися…
P.S. Хто має бажання допомогти волонтерам продуктами чи тарою, можна написати пані Тетяні у Фейсбук – .
Авторка: Женя Ступ’як
