Так про 83-річну Ганну Гоголь з Івано-Франківська говорять рухівці, учасники Української Гельсінської Спілки та інші патріоти. Вони брали участь у різних акціях, мітингах – від студентської Революції на граніті до Революції Гідності. І всюди була вона.
Завжди з прапором і завжди у перших рядах, пише Репортер.
Знала – не можна
Ми домовилися про зустріч в центрі, біля фонтану на Вічевому майдані. Й не помітити цю маленьку тендітну жінку було б дуже важко. Вона чекала у гарній зеленій вишитій сукні, а на чолі – плетена косичкою синьо-жовта стрічка.
Незважаючи на вік пані Ганни, якось язик не повертається назвати її бабусею. Вона рухлива, від неї йде така енергія, що й молоді могли б підзарядитись. От, після розмови з «Репортером» Ганна Гоголь збиралася їхати до Києва – на парад до Дня Незалежності. Дуже хоче подивитися й бути там, як і щороку.
Розказує, що ще вчора не мала квитка, бо все розкуплене, але якось домовилась. Пані Ганну залізничники знають добре, бо вона сама майже 30 років пропрацювала провідницею.
До теми:
Гастролі, гімн і прапори. Чому совіти боялися Галицького молодого театру (ФОТО)
Народилася Ганна Гоголь у селі Вербівці Городенківського району. Каже, з партизанської родини. Її тітка, дядько та двоюрідна сестра Наталка були у підпіллі. За допомогу партизанам тітчину хату спалили, вони з донькою довго ховалися, аби не відправили на Сибір. Згодом тітка таки відбула шість років в Іркутську.
Дядько загинув у Чорних Ославах, на Надвірнянщині. Там була велика облава й тоді загинули 150 бійців УПА.
Дуже тепло розказує про сестру Наталку. Та була станичною, дуже гарна, мала довгі чорні коси. За ті коси її потім і тягнули вбиту до Городенки. Наталка, її коханий та ще подружня пара зі Снятина ховалися у бункері біля села. А здав їх один місцевий чоловік – за 70 рублів. Аби не датися живими, наречений Наталки всіх застрелив, сам підірвався на гранаті та з собою ще забрав двох енкаведистів. Це пані Ганні потім розказали очевидці, бо вона тоді була мала.
«Пам’ятаю, хтось прийшов до хати, а я гойдалась на жердці, де одяг і верети складали, й сказав тихенько, що Наталку вбили, – пригадує Ганна Гоголь. – Їй тоді було 22 роки. Мама пішла з тетою до лісу, а я за ними. Це було 8 лютого, сніги – величезні. Мама мене злапала, ще й добре дістала тоді, бо не можна було йти. Усіх зігнали на впізнання, але люди казали, що то не з нашого села. Якби хтось признався – спалили би. Мама притулила мене міцно до себе, аби я й не пискнула. Але я й так мовчала, бо знала, що не можна».
Читайте також:
Саме цього її настановляла сестра. Згадує, що до їхньої хати приходили енкаведисти. Вони гарно говорили українською, пропонували малій колотий цукор. Так підкуповували дітей, аби ті про щось проговорилися. Але, каже, завжди вибивала той цукор із рук і втікала. Знала – не можна.
Нині зітхає, що й зараз не знає, де останки сестри. У Городенці у війну розбомбили цегельню, туди енкаведисти кидали всі трупи, а далі їх розтягали тварини.
Дівчат рахували за косами
Але більше, каже, її перевернуло, коли оголосили про розкопки у Дем’яновому Лазі. Тоді, у вересні 1989 року туди кликали на допомогу добровольців. Оголошення пані Ганна прочитала на кубі, який члени науково-культурного товариства «Рух» поставили на Вічевому майдані.
Каже, той куб постійно забирали, ламали, але активісти ставили знову і знову. Коли вона це прочитала, то, не вагаючись пішла помагати, навіть з роботи звільнилась. Приходила туди всі 40 днів, скільки тривали розкопки.
«Те, що я там робила і бачила, так вплинуло на мене, що якби мала автомат, то пішла б боротися, – зціпивши зуби, говорить Ганна Гоголь. – Я там мила черепи, кістки, ґудзики, постоли. З черепів вискакували кулі. І той сморід я ще довго відчувала. Як там люди ходили, плакали, кричали! Одна жінка голосила: «Михайлику, Михайлику!». Шукала свого чоловіка, якого совіти серед ночі забрали й більше вона його не бачила. То треба було там усім бути. У трьох ямах – 539 людей! У третій ямі – сама молодь і жінки. 129 дівчат – рахували за косами».
Після розкопок, розказує пані Ганна, люди ніби попрокидалися. У повітрі вже гостро пахло протестом, франківці сміливіше виходили на різні акції й мітинги, які організовували члени «Руху» та Української Гельсінської Спілки. Всюди ходила та їздила й пані Ганна, бо, каже, кликала совість.
Виборцям не стало горілки
Ганна Гоголь поновилась на залізниці, але з Франківська її перевели до Чернівців. Керівництво сказало, мовляв, «рухівки» їм тут не треба.
Якось після рейсу до Ленінграда (це той, що нині Санкт-Петербург) Ганні дали дев’ять днів вихідних. І всі ці дні вона провела у Києві зі студентами-протестувальниками. То був жовтень 1990 року, Революція на граніті.
Каже, серед молоді було багато франківських активістів. Вона також хотіла голодувати з ними, але її відговорювали.
«Відома актриса Неоніла Крюкова підходить до мене і говорить, що вони всі готувалися до голодування, а мені не можна, – згадує пані Ганна. – Пам’ятаю, як вона казала, що після тижня голодування почувалася такою легкою, що не ходила, а пурхала. Ще казала, що ніякого запаху не чує. Вони там лише воду пили, на бетоні лежали».
Розказує, що помагала піснями. Співала різних українських і повстанських пісень. У неї перше сопрано, то навіть підійшов керівник гору «Гомін» Леопольд Ященко і здивовано спитав, чого вона ще не ходить до них співати.
Потім до Києва пані Ганна їхала, коли піднімали перший синьо-жовтий прапор над Верховною Радою. Це був вересень 1991 року.
«Людей дуже багато зійшлося, – пригадує вона. – Підняли наш синьо-жовтий, а червоний ще висить. Ми кричимо, аби зняли геть. Стягнули той червоний, то не питалися, один одного цілували, обіймали, плакали. Всі люди ставали на коліна».
А під час перших демократичних виборів була спостерігачем на Чернігівщині. Згадує, що приїхала у цій зеленій вишитій сукні, з прапором. Члени комісії не дозволяли його встановити, але вона вперто поставила біля урни для голосування.
«Якийсь хлопчина цвяхом прапор зачепив на стіну, аби добре було видно, – посміхається Ганна Гоголь. – Такого там було. Прийшла якась жінка сваритися й забирати бюлетень, бо їй не стало горілки. Тоді за Кравчука, аби проголосували, дали чотири ящики горілки й два ящики масла на два села. Це я в магазині почула, як за пряниками пішла. Стоять повно людей і кажуть, що не підуть голосувати. А я кажу, йдіть проголосуйте хоч за свого земляка – Левка Лук’яненка. Поки дійшла з магазину, то вже доповіли, що я агітую. Голова району мені погрожував актами, п’ять років тюрми. Я також, кажу, складаю акт за підкуп. Замовк».
Треба думати про Україну
У Донецьку й Краматорську була спостерігачем на виборах у 2004 році. За її словами, там взагалі почувалася, як з іншої планети…
Рідні пані Ганни всіляко підтримують її. Жінка усміхається, що вони б її вдома не стримали і не намагаються. Згадує, коли була на Помаранчевій революції, отримала повідомлення з дому, що мати дуже хвора.
Читайте:
«Приїхала, зайшла до хати, а мама до мене: «Ти чого приїхала, я ще буду треті вибори?!». Я розвернулась і поїхала назад. Мама померла у 93 роки у 2005 році, – говорить пані Ганна. – Вік уже не той, аби силою помагати, а я помагаю як можу. Тим, що я їду всюди, пропихаюся у вишиваному з прапором наперед за будь-якої влади. Я даю таку енергію людям».
Ганна Гоголь дістає з сумки стоси фотографій. Більшість з них – з Революції Гідності. Розказує, що люди з нею фотографувалися, а потім надсилали фотографії та листи. Дістає з конверта фото і лист з Одеси, який прийшов недавно. У тому листі одесит, пан Валерій, вибачається, бо загубив її адресу і лиш недавно знайшов. Чоловік згадує, як вони разом стояли на Майдані, про те, що пані Ганна в ті дні надихала його своїм виглядом, своїми поглядами.
На Майдані жінка була з перших днів, лише раз на свята їхала додому. Жила у Будинку профспілок на сьомому поверсі з усіма. За два тижні перед тим, як будинок спалили, знайомі забрали її додому, бо дуже захворіла. Згадує ті дні з тремтячими руками.
Пані Ганна поправляє синьо-жовту стрічку на чолі. Побачила, що якісь люди хмикнули у її бік.
«Хто яку голову має на в’язах, най так і думає, – відмахується Ганна Гоголь. – Наші люди зажерлися, а то не треба думати про їду, а треба думати про Україну. Ті старші, що дійсно хотіли ставити Україну, повідходили на той світ. І зараз багато хлопців гине. До влади прийшли такі, які не тямлять, що робити. От, їду – подивлюся, що там у Києві».
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.