Понад 20 років життя Андрія Калина пов’язані з Івано-Франківським обласним театром ляльок. Тут він починав як монтувальник сцени, потім працював зі звуком, а згодом керував постановочною частиною. Та у 2022 році замість театру в його житті з’явилися автомат і бронежилет. Два роки Андрій Калин віддав захисту України, а нині знову створює вистави для малого глядача, пише Репортер.
Прийшов, подивився, лишився
У 2004 році Андрій Калин відслужив строкову й вступив на заочне до університету, бо намагався знайти себе в етнодизайні. Натомість друг дитинства, який уже працював у театрі ляльок, запропонував йому спробувати себе в ролі монтувальника сцени.
Я в той час ще продавав на базарі спортивні костюми. Мені це подобалось, але задумувався про щось серйозніше. Друг запропонував, я вирішив попробувати, що це за робота. Прийшов, подивився – і якось воно так затягнуло, – розповідає Андрій.
У театрі він мав готувати сцену до вистави й допомагати акторам під час постановок. З часом почав працювати й зі звуком. А незадовго до повномасштабного вторгнення обійняв посаду завідувача постановочної частини, координував технічний процес створення нових вистав.
Режисер береться за якусь п’єсу, працює з художником. Вони обговорюють усі картини, сцени, рішення, які будуть ляльки, в яких матеріалах тощо. Коли вже все знають, задача йде до мене. Вони пишуть список того, що потрібно, я складаю кошторис на виставу, затверджую в директора, а потім купляю все, у прямому сенсі привожу матеріали в театр. І вже після цього з художником ми роздаємо завдання по цехах, — пояснює Андрій Калин.
Читайте: Мріяв про сцену. Франківський лялькар Дмитро Редька про магію театру і любов до професії
«Знав, що це правильно»
Проте на новій посаді він пропрацював недовго, бо почалася повномасштабна війна.
Прийшов додому і кажу дружині: «Ну, дивись, я працюю на роботі, але щоб ти була готова, якщо приходить повістка, то я йду в ЗСУ – захищати Батьківщину. Я знав, що це правильно», — каже Андрій.
Так у квітні 2022 року Калин став військовим 114 бригади тактичної авіації. Разом із побратимами перебував біля аеропорту в Івано-Франківську. А в березні 2023 року їхній підрозділ у складі 35 бригади морської піхоти відправили на Донеччину – під Мар’їнку.
Своє ти маєш захищати! Але якось задумувався, що я ж можу, не дай Бог, загинути, а хто допоможе моїй дружині, дітям? Так задумувався – молився, – говорить Андрій Калин.
Побратими навіть дали йому позивний «Капелан». Перед виходом на бойові просили Андрія прочитати молитву. Спочатку він віджартовувався, але потім погодився.
Ми ставали в таке коло – і віруючі, і невіруючі – і я читав молитву. І насправді, порівняно з іншими групами, саме з нашої найбільше людей, які тоді заходили на позиції, повернулися живими, – каже Андрій.
Читайте: «Усе як у звичайних людей, тільки копаємо багато». Історія піхотинця «Хартії» з позивним «Гуцул»
На Донбасі він пробув недовго. Бо ще до повномасштабного вторгнення мав проблеми з коліном, а під час служби травма загострилася.
Ходити з бронежилетом і автоматом я ще міг, але не бігти – коліно просто випадало, – говорить Калин.
Медики діагностували серйозні пошкодження, направили на операцію та реабілітацію. На Донбас він уже не повернувся, служив в Івано-Франківську. А через кілька місяців у сім’ї народилася третя дитина – донечка Віра. Тож Андрій демобілізувався.
Заніс у військкомат документи, а на другий день уже працював, – каже чоловік.
За ширмою – ще одна вистава
Каже, повернення до театру було легким — ніби й не було тих двох років розлуки.
Я просто завжди був з ними. Якщо хотів, то читав у робочому чаті, що вони роблять, яку виставу зараз ставлять. Вони підтримували постійно. Я дзвонив до кого хотів, – пояснює Андрій.
Разом із колегами він нині готує вистави не лише для малечі, а й для поранених військових. Одна з таких постановок — «Шосте чуття», спеціально розроблена для того, щоб глядачі сприймали виставу через відчуття: слух, нюх, дотик і смак.
Коли ти приходиш на виставу, тебе заводять в зал і дають пов’язку. Вся постановка відбувається на відчуттях – там дощ падає, пташки співають, – розповідає Андрій Калин. – Ми показували цю виставу військовим, які проходять реабілітацію. Вона їм дуже заходить, вони дуже вдячні.
Читайте: Спорт дає дисципліну. Як Юрій Гапончук у Франківську допомагає ветеранам знайти себе після поранень
Каже, театр для нього давно є чимось більшим, ніж просто робота.
Я вже звик до театру. Я можу навіть просто прийти посидіти тут. Там гітара стоїть, можу пограти на ній, щось пописати. Потім ще залишитись, з кимось просто поговорити. А можу поїхати в магазини вибирати матеріали, якісь тканини, – говорить Андрій.
Ще одна річ, за яку він любить свою роботу, – різноманітність. Наприклад, сьогодні у Франківську готують одну виставу, а завтра вже з іншою виступають в іншому місті. Саме завдяки таким поїздкам Калину вдалося побувати в багатьох українських містах — зокрема в Луганську, тоді ще не окупованому.
Подобається робота в театрі й тим, що кожна вистава – також інша. Навіть якщо постановку грають уже багато років, на сцені щоразу можуть виникати непередбачувані ситуації.
Актор може забути слова й імпровізувати. Може статися якась технічна неполадка. Може статися будь-що! Тому за ширмою відбувається ще одна вистава, яку глядачі вже не бачать, – посміхається Андрій.
Саме тому, додає він, у театрі особлива атмосфера. Тут усі добре знають одне одного, а колектив давно став другою родиною.
Тут своя атмосфера. Всі всіх знають. Ти тут більше, ніж вдома знаходишся. І директор колись сказав: «Ми додому ходимо лиш ночувати, бо завжди на роботі. Тому ми тут сім’я й не маємо сваритися. Всі питання вирішуються, а ви всі маєте бути один за одного», – розповідає Андрій Калин.
Каже, після служби в ЗСУ час йде в рази швидше і хочеться встигнути зробити більше.
Можливо, колись і свою виставу поставлю, – говорить Андрій.
Авторка: Мирослава Надкернична
