Франківська ініціатива «ветераницивільні Петрос» масштабує пілотну школу інструкторів для ветеранів та ветеранок зі стрільби з олімпійського лука на прифронтові громади. Почали – з Миколаївської області.
Співзасновниця ініціативи Наталка Найда та ветеран Олександр Зірка вже мали ознайомчі зустрічі з представниками місцевого самоврядування, ветеранами і активістами Миколаївщини. Наразі готуються провести тижневу школу зі стрільби з олімпійського лука в чотирьох громадах. Після закінчення школи найбільш вмотивовані учасники отримають обладнання для проведення тренувань, пише Репортер.
«Лук – це дуже проста історія»
Як пояснює Наталка Найда, школа інструкторів для ветеранів та ветеранок – це не лише спортивні тренування. Це комплексна модель підтримки у громадах, де інфраструктури – обмаль.
Організація і проведення школи складається з кількох послідовних етапів. Перший – це знайомство, дослідження інфраструктури для розуміння, що можна там робити. Друга частина – це, власне, навчання. Третя – закупівля обладнання і його передача для створення осередків. Четвертий етап – супровід.
Ми розповідаємо, як створити громадську організацію чи ФОПа, які моделі самозабезпечення можна будувати, комунікації, бухгалтерія, юридичні питання, – розповідає Наталка Найда.
За таким принципом на Прикарпатті вже вдалося створити дев’ять осередків. Ветерани, які успішно закінчили навчання у школі інструкторів і отримали набори для стрільби з лука, зобов’язуються один раз на тиждень займатися з пораненими в лікарні та один раз на тиждень з ветеранами у своїх громадах. Попри це, вони можуть використовувати спорядження на свій розсуд.
Наразі такі осередки вже працюють у Франківську, Коломиї, Калуші, Вигоді, Надвірній, Тлумачі, Бурштині. Ідея виходу за межі Івано-Франківщини народилася у відповідь на запит.
За словами Найди, дуже багато хлопців, які проходять зараз лікування і реабілітацію у Франківську, – з Миколаївської області. До того ж на ветеранському хакатоні, де Наталка Найда була менторкою, познайомилася з дівчатами з села Березнегувате Баштанського району.
Коли розмова зайшла про спорт і можливості для ветеранів, їм сподобався досвід школи інструкторів, який тоді проводила Наталка. Бо на Миколаївщині багато ветеранів з ампутаціями. А от роботи чи активностей для них – обмаль. Наприклад, у Баштанці, яка за 20 хв від Березнегуватого, спортзал зруйнувало прильотом.
Лук – це взагалі дуже проста історія. Коли тепло, стріляти можна навіть надворі: маєш щит, стріли, лук і стріляєш собі. Не потрібно для цього будувати спортивний комплекс, – говорить Наталка Найда. – До того ж щось монументальне будувати на прифронтових територіях теж не дуже є сенс. Але там є люди. Люди хочуть щось робити. І ми завжди намагаємося пропонувати те, що реально втілити.
Кайфово, коли люди хочуть щось робити
Каже, спочатку планували допомогти лише громаді з Березнегуватого. Якби фінансування не знайшлося, готові були з Яремою Стециком – співзасновником ініціативи «ветераницивільні Петрос», профінансувати проєкт з власної кишені:
Пам’ятаю, їдемо в гори, я кажу: «Ярем, в нас є запит з Миколаївської області, села Березнегувате, зробити школу інструкторів. Що, робимо?» Ярема такий: «Та звичайно, що робимо». Кажу: «Ярема, але грошей нема. Якщо я не знайду за кілька місяців гроші, робимо?» Він такий: «Ну, робимо, будемо свої закидувати».
На одній конференцій Наталка Найда розповіла про ідею донорам з Британії, які надають прифронтовим регіонам гуманітарну допомогу. Вони зголосилися підтримати проєкт.
Школа інструкторів на Миколаївщині – пілотна. Якщо британці продовжать фінансування, її масштабують на сім прифронтових регіонів.
Проєкт у Миколаївській області охоплює чотири громади: Вознесенськ, Новий Буг, Баштанка і Березнегувате. У кожній з них мають з’явитися осередки, які вестимуть ветерани, що пройшли навчання. При цьому «Петрос» принципово передає обладнання лише за умови, що воно працюватиме.
Навчання проводитимуть тренерка, олімпійська призерка Катерина Дубровіна та випускники школи інструкторів у Франківську – ветеран Олександр Зірка і ветеранка Олена Мордік.
В кожній громаді планують навчити до 10 ветеранів. Втім, відбору не планують – пройти навчання може будь-хто з ветеранів і ветеранок.
Ми будемо дивитися, як людина буде навчатись, як буде виходити, яка буде мотивація і чи буде внутрішній ресурс, щоби цей осередок зробити. Нам не цікаво просто передати обладнання, нам дуже важливо, щоб воно працювало. Якщо ми бачимо, що обладнання не працює, то ми будемо забирати і передавати тому, в кого це працює і розвивається, – каже Найда.
Під час поїздок у громади команда стикається з дуже різними умовами — від саморобних тирів до повної відсутності ресурсів. У Вознесенську, наприклад, ветерани власними силами облаштували простір для стрільби.
У Вознесенську познайомилися з ветеранами, які не мали де стріляти, і один з ветеранів зробив за свої кошти тир. Вони там мають три луки, всього з 10 стріл. А замість щита у них просто було була ковдра, прибита до дошки. І вони туди стріляли, – розповідає Найда. – І ми з Сашею вирішили їм подарувати обладнання, з яким їхали в громади, щоб проводити майстеркласи, щоб і вони щось мали. Бо насправді дуже кайфово, коли люди хочуть щось робити, і в якийсь момент ми можемо стати для них опорою.
Паралельно команда ділиться практичними порадами, як утримувати осередки: від збору донатів у центрі міста до співпраці з місцевим бізнесом.
Це теж наші люди
Для «Петросу» цей проєкт = ще й про відчуття спільності.
Я бачила їхнє здивування: «Це ви приїхали з Франківська до нас? Чому ви це робите?» І це була вдячність така, якесь об’єднуюче відчуття, – розповідає Наталка Найда. – Мені здається, що ми тут у Франківську дуже сильно розслаблені й не розуміємо, що відбувається в прифронтових містах. Кожен з нас, не маючи навіть супервеликих бюджетів, міг би щось робити для тих людей, які залишаються там. Тому що це теж наші люди, це теж наша країна.
Чотири громади Миколаївщини вже цієї зими мають завершити навчання, отримати обладнання і запустити регулярні заняття. Планується, що обладнання передадуть громадам на початку лютого. І з березня осередки вже працюватимуть.
Я би хотіла зробити це по всіх прифронтових містах України, тому що там дуже велика кількість ветеранів. Важливо показати їм, які є можливості для відновлення та об’єднання, – говорить Наталка Найда. – Сусідні громади вже мені пишуть: «А чого ви до нас не їдете?». Ми залюбки. Якщо ми будемо бачити там зацікавлених людей, які будуть це все розвивати, то ми шукатимемо гроші, щоб допомогти їм запустити ці осередки.
Читайте також: Україна – це моя любов. Історія бійця з Луганщини, який служить у самохідному артдивізіоні 10 бригади «Едельвейс»
Авторка: Ольга Суровська
