Успішний бізнесмен з Буковини Олександр Кушнірик ще у 2014 році долучився до добровольчих підрозділів та їздив на схід ротаціями. Потім, каже, треба було робити вибір – або бізнес, або війна. Тож у 2018 році підписав контракт з 10 гірсько-штурмовою бригадою «Едельвейс». У ній воює досі. Нещодавно Олександру виповнилося 49.
Нині виглядає, що нема у світі нічого такого, чого б не зробив Кушнірик, аби його хлопцям було легше воювати, пише Репортер.
Прийшов до своїх
Олександр жартує, що він у дивізіоні – найдавніший за досвідом війни. Пригадує, як разом з іншими добровольцями зібралися ще 1 квітня 2014 року. Він тоді був головою первинної організації мисливців та рибалок у Кіцмані Чернівецької області. Каже, там було багато людей, які мали свою зброю і готові були йти захищати Україну.
За словами Кушнірика, під час АТО він більше займався пошуком і постачанням, адже у добровольців не було нічого. І так чотири роки. Як каже нині Олександр, вони були «офіційні неофіційно». Добровольців збирали на полігоні й відправляли на схід ротаціями на 3-4 місяці.
Читайте: Калушанин Микола Панько з позивним «Хімік» хімічить з автівками на дорогах Донбасу
А потім, каже, просто треба було зробити вибір. Адже важко працювати на два фронти – і бізнес вести, і їздити воювати. Він залишився у війську. Хвалиться, що має грамоту за 2008 рік від податкової про те, що сплатив найбільше податків з малих підприємств Чернівецької області.
У 2018 році Олександр Кушнірик підписав контракт з «едельвейсами», бо аж семеро його товаришів тоді служили у «десятці» в артилерії.
Я прийшов до своїх, – посміхається Олександр Кушнірик.
На його руці добре видно масивний срібний перстень, на якому зображена квітка – едельвейс. Таких перснів, каже старшина, є лише 20. Олександр з побратимами замовили й зробили їх собі після Широкиного.
Ми там були безвилазно вісім місяців, – розповідає Олександр. – Вісім місяців боїв. Було складно. Вийшли звідти і зробили собі такі перстні, аби мати згадку.
А ми – моцні хлопці!
Повномасштабне вторгнення Кушнірик зустрів у Коломиї на ППД (постійний пункт дислокації – ред.). Тоді якраз приїхав за додатковою технікою, бо підрозділ був на полігоні у Старичах. А 1 березня, завантажений усім, що треба, та першими резервістами, вирушив спершу на Волинь, а потім на Житомирщину.
Настрої добровольців у 2014 та у лютому 2022 були однаковими, – розповідає Олександр. – Можливо, цього разу було значно більше ініціативи. Люди приходили у такому моральному стані, який піднімав їх догори. Мовляв, от ми, моцні хлопці – і пішли ви всі!
До теми: Банда братів. «Едельвейс» Роман Берчак з Надвірнянщини воює разом з братом і дядьками (ВІДЕО)
У перші дні пішли його два кума, подзвонили, аби забрав до себе. То нині кум Василь займається ремонтом техніки. Роботи йому не бракує. А інший кум Сергій має з дня на день приїхати з відпустки. На війну він пішов з двома синами
Ти мав би бути трошки вдома
«Кузьмич» намагається підтримувати моральний дух серед побратимів. «Кузьмич» – це нинішній позивний Олександра Кушнірика, який причепився ще з дитинства. А ще часто кажуть просто – «Старшина», бо він штаб-сержант з матеріального забезпечення.
Олександр возив боєприпаси, продукти, в Бахмуті евакуйовував поранених до госпіталю. На Сіверському напрямку «Кузьмича» знають добре, бо наїздив за ці роки багато де.
Каже, оце зараз «Репортер» спілкується з ним у тиші. А коли був на пункті управління вогнем, то кожні 5 хвилин, або 3 хвилини, а то й кожні 30 секунд – вибухи. На пункті він був без перерви дев’ять місяців.
Ти у цьому спиш у цьому, їсти вариш при цьому всьому. Якщо вже близько, тоді триндець і треба ховатись у бліндаж. Близько – це коли вже осколки по хаті колотять, – розповідає Олександр Кушнірик.
Читайте також: «Обережно, кошеня!» Один день на Донбасі з артилеристами «десятки» (ФОТО)
Старшина дбає за своїх хлопців, аби там, де вони живуть, було комфортно, аби було смачне приготовано. Каже, життя навчило дбати про інших. Олександр рано подорослішав і з 15 років дбав про себе сам.
Це не наказ, це не забаганка, я просто так звик жити, – каже Олександр. – Це допомагає хлопцям, коли про них хтось дбає. Хлопці з бойового приїжджають чи інші заїжджають – і бачать, що тут можна жити. Поїхав ти на бойове «в гузиці», вертаєшся назад, а тут все є, тут добре і ти вже не задумуєшся за якісь інші пріоритети. Наприклад, піти в СЗЧ чи десь там. Доброго з’їсти – це саме перше! У мене 180 фірмових страв, я навіть не можу сказати, яка з них фірмовіша. Але основне – піклуватися за все навколо.
Крім важливих справ на війні, він ще намагається телефоном щось допомагати вдома рідним по господарці. От, наприклад, наймає майстрів, бо зникла вода. Потім треба інших майстрів, бо заїхали бульдозером на подвір’я і бруківку попсували…
Приходить інколи такий момент, коли ти відчуваєш: «Ну, бляха, тебе тут забагато», – затягується черговою цигаркою старшина. – Ти мав би бути трошки дома. Це велика проблема для людини. Війна – це дуже погано. Ну, але на нашу долю вона припала, та й що робити?
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.