Статті Люди

Різдво у великій родині. Як Григоріви з Городенки стали утричі щасливішими

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Для подружжя Зореслави та Ігоря Григорівих з Городенки та їхніх шести прийомних і трьох рідних дітей це буде перше спільне Різдво. У липні минулого року Григоріви стали батьками-вихователями для двох дівчат і чотирьох хлопців.

Нині разом готуються до світлого свята, бачив Репортер.

Хто тут хто

У великий двоповерховий будинок родина Григорівих переїхала у липні минулого року. Житло надала служба у справах дітей.

Під хатою приперті санки. Пан Ігор сміється, діти так накаталися, що вже й зламали. Запрошує до хати, а сам порається на дворі.

У коридорі під стіною акуратно поскладано багато взуття. По черзі до гостей вибігають два хлопчики й чорнява дівчинка. Приносять домашні тапочки, ведуть до просторої кухні, де за телефонами сидять ще два хлопці й дівчина. Пригощають мандаринами й цукерками. Аж очі розбігаються, хто тут хто.

З іншої кімнати виходить усміхнена пані Зореслава та знайомить з усіма: з двома першокласниками Віктором і Владом, третьокласницею Аліною, шестикласниками Романом та Валентином і дев’ятикласницею Мар’яною. Така у них тепер родина. Діти туляться до неї. Таке враження, що знаються значно довше, ніж пів року. Пані Зореслава усміхається й каже, бо то вже їхні.

Читайте також:

Сім’ї, які взяли дитину, стали людьми тижня у “Репортері”

Свого часу вивчала теологію в духовній семінарії, часто відвідувала дитячі будинки й інтернати. Переживала за тих дітей, не могла уявити, як це дитина може лишитися без батьків. Каже, з чоловіком часто про це говорили, але то було на рівні розмов.

Та якось Зореслава знайшла оголошення про пошук патронатних вихователів у Городенці. Поїхала, аби дізнатися більше. Запропонували очолити будинок сімейного типу. Зізнається, що відмовлялась категорично, бо не була впевнена у собі.

«Їхала додому, дорогою прокручувала то все в голові й – раз, усе воно в мені перевернулося, – пригадує жінка. – Подумала, може це Боже покликання? Якщо Бог хоче від тебе якоїсь місії, то він дасть тобі ті можливості, мудрість, витримку. І зараз я так бачу, що справді, якби не Божа підтримка, то з цього нічого б не вийшло».

Мама сто разів

Спершу Григоріви пройшли навчання у Франківську. Кажуть, без того було б дуже важко.

«Вчили, як розуміти дитину, бо ці діти дуже багато пережили, – говорить пані Зореслава й стишує голос. – Тут кожна дитина зі складною долею. І те, що вони пережили, проявлялось у всьому. Я б багато не розуміла, якби не ті навчання. Думала б, звідки те все береться, а так ми були до всього готові».

Про те, аби взяти дітей з дитячого будинку, обговорювали й зі старшими дітьми.

«Вони таки трошки ревнують, – каже пані Зореслава. – Коли старші почули, що менші називають нас мама і тато, то розплакалися. Хоч вони дорослі – 18 і 20 років. Наші діти згодилися і пішли на це, але одне – теоретично прийняти, а почути на власні вуха, то вже інше».

Прийомні діти дуже швидко почали називати Ігоря та Зореславу татом і мамою. Менші, каже, одразу, а старшим треба було трохи часу.

«Ромчик в один момент по сто разів казав: «мама, мама», – усміхається пані Зореслава. – Напевно, привикав до цього слова або не знаю… Їм також було складно».

«Ні, мені нічого не було складно, – відмахується Роман й на секунду відволікається від телефона. – Я не боявся їхати сюди».

Мама згадує, коли вже довелося їхати додому, а він не хоче. Сказав, що не залишить свого кращого друга – Валентина.

«Тоді ми вже питаємося у друга, чи хотів би він до нас, – пригадує пані Зореслава. – Якщо хоче, то нехай їде. Але Валік мусив трошки почекати, аби зібрати всі потрібні документи. Тож Мар’янка і Валентин приїхали до нас на два місяці пізніше».

«Ми з Валіком були кращими друзями, а тепер – брати!», – гонориться Роман.

Валентин лише посміхається біля Мар’яни. Усі діти, крім неї, позбавлені батьківської опіки. А вона сирота – рік тому в неї померла мама, тож дівчинка опинилась у притулку в Медині. Має старших сестру та брата, але ті не могли забрати її до себе. Зореслава каже, вони хороші люди, дівчинка з ними спілкується.

Цікаво, що у Медині Мар’яна була разом з Романом і його братиком Владом. Вони там подружилися, але потім братів перевели у «Теплий дім» в Долину. Там також були Аліна з Віктором і Валентин. А зараз – усі в одній родині.

Мар’яні сказали, що нею зацікавилися дві сім’ї – у Рогатині та в Городенці. А вона дуже хотіла у Городенку, бо ж місцева – з Серафинців.

Читайте також:

Друге життя. Франківка Леся Антонюк переробляє старі велосипеди для особливих дітей (ФОТО)

«Через місяць кажуть, що сім’я хоче приїхати познайомитись, – пригадує дівчина. – І приїхала мама… Я була дуже рада, коли її побачила. Бо думала, що вона не приїде».

За словами пані Зореслави, вони найперше у Долині познайомилися з Алінкою, Віктором, Романом і Владом. Усі одразу пішли на контакт, крім малого Віктора.

«Він такий маленький виглядав і ні слова не сказав, – згадує мама. – Що не питалися – мовчить. Я собі подумала: «Боже, чи зможу я знайти спільну мову з цією дитиною?». А вдома він мені стільки компліментів наговорив, що за все життя мені ніхто стільки не казав».

Каже, зараз розуміє їх більше і вчиться у них, а вони в неї. Додає, що кожна дитина чимось збагачує її, приносить радість. Клопіт, може, теж є, але радості більше.

Діти – не роботи

Пані Зореслава каже, що в неї зараз повністю помінявся ритм життя, звички. Але їй це подобається.

«Дитина вміє віддячити краще, ніж дорослий, бо воно є щиро, – говорить жінка. – Як цьомає, то щиро, як надується, то теж. Тут без масок».

Згадує, що на початках було складно. Звикали всі до всіх. По-різному реагували, але батьки були готові.

«Владик в перші дні все копав, – говорить мама. – Коли я казала цього не робити – він ще дужче. Якби не підготовка, ми б не зрозуміли, що це таке. А це все наслідки того, що діти пережили».

Були й різні побутові нюанси. Сміється, що не знала, скільки їжі наварити. Або забагато готувала, або замало. Діти звикали до домашньої їжі. Спершу багато чого не їли. Наприклад, Валентин не хотів сметану. А зараз каже: як я міг не їсти – це ж так смачно!

«Купувала все, що вони хотіли, аби бачили, що не треба нічого ховати, що ніхто у них нічого не забирає, – розказує пані Зореслава. – Вони могли брати все, що хотіли з холодильника. Гроші я теж не ховала і зараз вони нічого без дозволу не беруть».

Каже, дуже просто добилася того, аби діти відчули, що вони вдома – не змушувала тихо сидіти, дозволяла бігати, стрибати.

«Трошки важко, бо мало тиші, особистого простору, але з іншого боку легше, бо вони нас слухаються, – пояснює жінка. – Коли ти дитину любиш, дозволяєш те, чого вона справді потребує, то вона тебе з радістю послухає. Нагорі вони мають такий матрац і там стрибають. Роблять сальто, грають у лованки, хованки. Діти мусять бігати, гратися, веселитись. Не було такого, що ти маєш цвяшком сісти, бо я вимагаю від тебе порядку. Ми їх не виховуємо роботами, я хочу зробити з них щасливих людей. Я так по собі суджу, якщо я щаслива – біля мене щасливі всі. Якщо нервова, зла – біля мене весь світ стає негативний. Для мене головне, аби були хорошими людьми».

Про рідних батьків Григоріви з дітьми говорять лише тоді, коли малі самі про них згадають. Каже, стараються націлити їх на розуміння та прощення.

«Саме це найперше треба дитині, – вважає пані Зореслава. – Це є рідне, як би там не було. Як вона буде злитися на рідну людину, то не буде щаслива».

Малі математики, художники й філософи

Щонеділі великою родиною Григоріви ходять до церкви, сповідаються та причащаються.

«Я знаю, якщо дитина з Богом, то вона матиме орієнтир, і така дорога не веде ні до злочинності, ні до якогось нещастя в житті, – впевнена пані Зореслава. – Божа дорога правильна. Ми також ходимо на молитву прослави до костелу, я її веду».

«Мама там гарно співає і грає на гітарі», – додає Роман.

«Наші діти всі розумні й дуже обдаровані, – хвалить малих пані Зореслава. – Валентин любить техніку, щось майструвати, ремонтувати. Складає з лего різні конструкції і має талант до математики. Ще він такий ретельний, що як поприбирає, то як дівчина. Ромчик у нас дуже шустрий, у нього все горить у руках. Щось треба зробити – перший біжить помагати. Мар’янка також грає на гітарі. Владик – акробатична дитина. Що він тільки не виробляє. Хоч такий дрібненький, але міцненький хлопчик».

Каже, віддадуть його десь на гімнастику, але поки стараються більше часу приділити школі. Обов’язково запишуть Алінку в художню, бо добре малює.

«А Віктор у нас така філософська дитина, – говорить мама. – На все має свою думку. Коли щось розказує, то з роздумами. Також має талант до математики».

Григоріви мають традицію ставити ялинку саме на Різдво. Тож тато Ігор саме збирається з синами за нею у Городенку.

Мама Зореслава перераховує, які страви будуть готувати, що обов’язково – кутя на Святвечір, а на Різдво тортів напечуть, нароблять салатів.

«І будемо колядувати, – говорить пані Зореслава. – Підемо колядувати у центр. Маємо тепер городенківську стометрівку – там усе гарно освітлено. Потім поїдемо до родини у Городницю».

«До бабусів і дідусів!», – кричать діти.

«Наші батьки одразу прийняли дітей і дуже їх полюбили, – каже жінка. – І діти їх полюбили. Моя мама – вчителька молодших класів, то підтягує менших. Вони прийняли наше рішення, помагають і підтримують нас».

Авторка: Світлана Лелик
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні