Минулого тижня франківці зустрічалися зі звільненим з полону прикордонником. Ілля Ільяшенко на позивний «Смурф» якраз був на реабілітації у Карпатах. Він залюбки погодився приїхати до Івано-Франківська, зустрітися з молоддю, з рідними полонених, усе розказати. Каже, йому важливо всюди говорити, наголошувати та кричати про тих, хто досі у полоні.
До повномасштабного вторгнення Ілля служив прикордонником. Він родом з Маріуполя. Боронив рідне місто, у полон потрапив з “Азовсталі”. Провів у неволі 10 місяців. У лютому 2023 року повернувся з полону. Йому 21 рік, пише Репортер.
Не проходити повз
Хочу підняти питання полонених, тому що хлопці повертаються, і на їхньому шляху зустрічаються погані люди, – так почав свою розповідь Ілля.
Розповів історію, яка трапилась з ним під час концерту в Києві. Побратими покликали на концерт Монатіка, тому Ілля пішов, бо треба було розвіятись. Але під час концерту в нього почало нервово трястися коліно. Жінка, яка сиділа поруч, зробила Іллі зауваження, мовляв, їй це заважає. Він вибачився, пояснив, що недавно з полону і через емоції не може контролювати такі речі. На що та жінка сказала: «Тоді пересядь звідси».
І я пересів, – говорить Ілля Ільяшенко. – Але після концерту йшов і думав: «Я ж нормальний хлопець, я пояснив, вибачився, а таке ставлення». І стало боляче не стільки за себе, скільки за хлопців, які повертаються з пораненнями чи з полону і мають тут певні проблеми. Я цю ситуацію висвітлив у своєму Інстаграмі, але скільки є таких випадків, про які ми просто не знаємо? Військові про це мовчать, бо вони не медійні. І це дуже боляче.
Ілля цитує слова військового Дениса Квебека, про те що суспільство має взяти відповідальність за солдата, який повертається з полону або з передової – так само як солдат взяв відповідальність за суспільство, коли пішов на війну.
Не треба проходити повз військового, якщо ви побачили або почули якесь недбале ставлення до нього. Ми не повинні такого допускати, – наголосив Ільяшенко.
У полоні тримала думка про рідних
Решту вечора Ілля розповідав про полон. Каже, коли він це проговорює, то йому стає легше.
З “Азовсталі” ми виходили за наказом головнокомандувача, – розповідає він. – Нас зібрав «Редіс» (полковник Денис Прокопенко, який командував обороною, – ред.), що є такий наказ і треба виконувати, адже в нас багато поранених . Реально бункер “Железяка” був переповнений. Вихід у полон – це насамперед було заради тих хлопців, у яких гнили рани, й вони потребували лікування. А в нас, крім “мазюк”, нічого не було.
На “Азовсталі”, каже «Смурф», хлопці трималися до останнього.
Усі виходили групами щодня з 16 травня по 20 травня. Ілля виходив в останній день, а потім уже всі командири.
Нас п’ятеро з підрозділу проходили повз ворогів, і ті спитали звідки ми, – пригадує Ілля. – І такі, ех, то ви прикордонники. З таким ставленням, ніби ми якесь гівно. Це було неприємно, бо кожен з нас тоді не склав зброю і не здався в полон добровільно. Але ставлення було, ніби ми гівно і програли цей бій.
Українські військові сіли в автобуси.
Представники «Червоного хреста» роздавали буклети, аби ті написали свої дані й дані рідних, а ті потім з ними обов’язково зв’яжуться. Але, каже, мати Іллі жодного повідомлення з їхнього боку не отримала. І близькі, які потім шукали його через «Червоний Хрест», також не отримали жодної інформації.
Далі ми приїхали в колонію, в Оленівку, – розказує Ілля Ільяшенко. – Чесно, тоді психологічно було легше, бо кожен з нас думав про 3-4 місяці. Це якось гріло душу, що 3-4 місяці можна потерпіти. В Оленівці нас не били, були лише допити щодо опису подій, які відбувалися в Маріуполі від кожної людини. Брали відбитки пальців, фіксували, в кого які татуювання, шрами.
В Оленівці Ілля пробув лише тиждень. Далі з іншими полоненими опинився у Таганрозі – в одному з найжорстокіших місць, де тримають наших в’язнів. Там “Смурф” пробув чотири місяці, а потім їх перевели у Каменськ-Шахтинський. Там жили у бараках і була можливість спілкуватися зі своїми. Від цього, каже, стало трохи легше, бо у Таганрозі сиділи по камерах.
Розповідає, як їх приймали у Таганрозі. Треба було пройти кілька кабінетів – у кожному своя процедура: відбитки пальців, ДНК тощо.
Зрізали ніготь і волосся з голови, але для цього треба було засунути голову у віконечко, – каже Ілля. – Я засунув голову і мене одразу пластиковою дволітровою пляшкою вдарили по голові.
Усе це полонені українці проходили голяком.
Усіх поголили налисо. У Іллі на грудях є татуювання орла, а ще він з “Азовсталі”, то для ворога був “удвічі нацистом”. Йому за це ще й збрили брови. На своєму фото в особовій справі Ілля бачив штамп – «Арестован».
Читайте: Біль з піснями. Як франківець Ілля Зелінський вивозив поранених з лісів Кремінної
Зараз я це нормально розказую, та коли залишаюся наодинці – мені боляче, адже хлопці лишаються там, і я розумію, як їм важко, – говорить “Смурф”. – Хлопці це проходять сьогодні. Тому прошу вас про це пам’ятати. Я розповідаю не для того, щоб вас там якось залякати, а щоб ви розуміли, через що зараз проходять хлопці, як їм важко.
Усі ті 10 місяців полону йому давала сили думка, що він ще побачиться зі своїми рідними – з мамою, татом і меншим братом. Перед тим він бачився з мамою і братом, коли їхав до них через палаючий Маріуполь. Вони з побратимами вирішили привезти кожен своїм рідним по баклазі води та два сухпайки, а ще сказати, як вони їх люблять.
Мама мене не впізнала, навіть мій голос, – розказує Ільяшенко. – Тоді я її бачив востаннє і в полоні мене тримало те, що я з ними ще зустрінусь. Більше в нас там нічого не було, одна мотивація – повернутися до рідних. Я впевнений, що хлопці в полоні й зараз у це вірять і в те, що ми про них згадуємо, ми за них боремось.
Свої 20 років Ілля зустрів у Таганрозі. У камері він сидів з нашим морпіхом. Каже, на добу давали по дві скибки хліба. Серед тих шматків був один окраєць, який любили обидва. То домовилися, що будуть їсти по черзі.
На мій день народження випала його черга їсти окраєць, але він зранку каже: «Братуха, з днем народження. Я б хотів подарувати тобі волю, щось цінне, але в мене наразі є тільки окраєць хліба», – розказує Ілля Ільяшенко. – І він мені його подарував. Це був і на все життя залишиться для мене найціннішим подарунком.
Під час розповіді Ілля згадував і тих, хто у полоні «перевзувся». Каже, особисто чекає на повернення одного такого, бо той підставив дуже багато хлопців.
Може таки додому?
Одного разу після вечері назвали прізвища і його також, аби виходили зі строю.
Ніхто, нічого не казав. Бо, коли ти їдеш по етапу, тобто на іншу тюрму, то кажуть. А тут – нічого, – пригадує Ілля.
Йому кинули пакет з одягом, обмотаний скотчем. Там штани розміру ХХХХL, з того скотчу скрутив пояс і підперезався. Флісова кофта була нормального розміру, але дірява, білизни й шкарпеток не було.
Читайте також: Але хлопці живі! Група нацгвардійця Василя Панкратова винесла з поля бою 150 людей
І найбільший прикол – взуття 47 розміру, а в мене 39, – розказує Ілля Ільяшенко. – Вони гостроносі, чорні, лаковані. Я вам скажу, якщо взяти тих хлопців, які були зі мною поруч, то можна було Fashion-показ робити.
Згадує, що всіх змусили попратися – тобто, роздягнутись, замочити одяг і взуття, а потім, не викручуючи, одягнути знову на себе.
А то була зима і перед виїздом вони ще чекали на вулиці.
З тюрми повезли в аеропорт, замотали очі, руки закрили стяжками, і ми летіли години з чотири. Приземлились, взяли ще партію хлопців, я так розумію, з іншого місця. У мене пробігла думка, що ми їдемо додому, бо, коли вийшли з літака, нам дали сходити в туалет, і в автобусі були м’які сидіння. І я думаю, може, все ж таки додому?
Знову дорога кілька годин. Знову зупинка, хтось заходить в автобус і каже: «Вітаємо хлопці, ви в Україні».
Чесно, тоді я вперше заплакав за останні роки – розказує “Смурф”. – І всі хлопці заплакали – молоді, дорослі чоловіки. Усі сиділи зі сльозами.
Коли вийшли з автобуса, Ілля впав на коліна й почав цілувати сніг.
Ці емоції не знаю навіть як передати, але так воно виглядало, і я не соромлюсь, – говорить Ілля Ільяшенко. – Думаю, ніхто не соромився того, що всі почали цілувати землю. Коли ти побував у місцях неволі, а тим більше таких, – ти починаєш багато чого цінувати в цьому житті. У тому числі й землю, на якій виріс, на якій живеш та яку ти захищав.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.