Повномасштабна війна триває уже рік і не так багато людей, які волонтерили на початку, все ще знаходять час плести сітки чи готувати смаколики для бійців. Серед тих, хто не здається, – парафіянки церкви Царя Христа, що на Майзлях. Шестеро жінок щотижня збираються, щоб пекти печиво, яке потім продадуть біля храму, пише Репортер.
Виручені кошти йдуть на потреби ЗСУ. Жінки кажуть: ті, кого війна зачепила особисто, не можуть збайдужіти.
Печуть до перемоги
У підвальному приміщенні монастиря отців Василіян, поруч з храмом, у невеликій кімнатці кипить робота. Хтось місить тісто, хтось збиває масло, хтось важить інгредієнти. Кожна має свою роботу. Відчувається, що керує процесом Галина Бойчук. Вона розповідає – взялися допомагати з перших днів війни.
Спочатку ми плели сітки. Потім робили вареники: передавали на передову відрами, вантажили цілі вагони – на Київ, Суми, Харків, – каже Галина Бойчук. – Тоді нас було до 20 людей, збиралися щодня. Один стіл – ліпка, інший – чистить цибулю, картоплю, там – варили. Був такий конвеєр. Приходили й переселенці – з Харкова, Києва. Тепер вони поїхали назад. Потім пекли печиво для військових. Але через те, що ускладнилася логістика, здорожчало пальне, вирішили печиво продавати на території монастиря.
Читайте: Ансамбль «Випіканочка». Як у Тисменичанах господині печуть смакоту на передову (ФОТО)
Спочатку в день випікали десь 50 кг печива. Потім почались проблеми з електроенергією, тож довелося зменшити оберти. Але все одно встигали випікати за дві-три години, поки було світло.
Бувало – печиво залишається в духовці напівсире, коли світло вмикають – допікаємо. Потім півтора місяця таки припинили, бо вже не могли у графік вкластися. А тепер знову почали, – каже пані Галина.
Загалом основна команда – шестеро людей: Галина Бойчук, Надія Калитчук, Ганна Джоголик, Марія Гуменюк, Оксана Іванус та Марія Савчин. Останню кличуть Марічкою, вона – наймолодша. Встигає і навчатися, і випікати.
Взагалі, не тільки їй доводиться виділяти час на волонтерство: більшість жінок працює. Наприклад, Надія Калитчук – на залізниці. Але постійно приходить пекти, інколи навіть з дітьми.
На роботі питають: «То так часто буде?» Я кажу: «До перемоги», – посміхається Надія Калитчук.
Авто за печиво
Загалом випікають п’ять видів печива: шоколадні каштани, снікердудль (цукрове печиво з корицею), рогалики з джемом, рогалики зі згущеним молоком, палички з родзинками. Інколи ще встигають вівсяне та кукурудзяне, але не завжди, бо воно печеться довго. А працюють парафіянки на кухні, де готують їжу для ченців монастиря.
Людей нам вистачає, треба свою духовку. Або пароконвектор. Ми не встигаємо випікати за один день, – каже Галина Бойчук. – Продукти нам священники купують з грошей, які вторговують з печива. На день йде десь півтора ящика маргарину – близько 25 пачок. Це польський, дуже якісний. Використовуємо какао, персиковий і абрикосовий джем, сметану. Одного разу, ще на початку війни, нам передали маргарину з «Львівських круасанів» – бо спочатку взагалі не було грошей, купували за свої. Але й зараз були б вдячні, якби хтось пожертвував продуктів.
Жінки приходять волонтерити о восьмій-дев’ятій ранку й на цілий день, до шостої вечора, а то і довше. Готове печиво фасують у контейнери. Потім, у неділю або релігійне свято, їх продають хлопці з вівтарної дружини. Ціна однієї коробки – 50 грн. Кажуть, люди розмітають одразу. У неділю правиться п’ять богослужінь, то парафіянки встигають забезпечити продаж печива лише після двох.
Потім виручені гроші отець-ігумен монастиря Артемій Новіцький направляє на потреби бійців. Уже придбали кілька автівок, швидку допомогу й два позашляховики на фронт. Крім того, купують палети для буржуйок, щоб опалювати бліндажі, запчастини для ремонту авто…
Ми коштами не розпоряджаємось, зробили й пішли. Наша місія – приготувати, спекти, росфасувати, скласти в коробки і все. Подальна робота – це священники, – каже пані Галина.
У кожної хтось воює
Що таке війна, парафіянки знають не з новин. У кожної хтось зараз воює на передовій або лежить у госпіталі з пораненням.
У моїх трьох сестер воюють чоловіки, у четвертої – син, – розповідає Марія Гуменюк. – Один – на Бахмутському напрямку, другий – біля Гуляйполя. Третій – теж на Запорізькому напрямку. Приїджав на Святвечір, сів до святої вечері та й плаче. Дуже це тяжко. Четвертий – на кордоні, у Рівненській області.
В Оксани он племінник сильно травмований. У мене теж, – каже Галина Бойчук. – У мене взагалі семеро з родини служать, з них четверо – добровольці.
А у мене два брати на фронті, – додає Надія Калитчук. – Ми віримо в нашу перемогу й робимо все, щоб її наблизити. Ми готові день і ніч працювати, лиш би перемога була ближча.
Жінки кажуть – тут у компанії не так важко справлятися з хвилюваннями. Інколи співають патріотичних та духовних пісень, але не зараз – зараз піст. Так і проходить день. Готове печиво складають по контейнерах – вийшло десь 40 кг різних сортів. Буде нова допомога бійцям.
Ми вже так втягнулися, що, коли була перерва через вимкнення світла, не вистачало нашого випікання, – говорить Оксана Іванус. – Забуваємось трохи в роботі. Вдома сидіти тяжко.
Авторка: Ольга Романська
