У суботу, 23 травня, у Франківську на площі перед Драмтеатром знову зібралися рідні й близькі зниклих безвісти та полонених військових з Прикарпаття.
Люди приїхали з різних куточків області, зробили величезне коло навколо площі. У кожного в руках прапори з портретами військових на яких чекають, пише Репортер.
Також фотографії й плакати з написами: «Моє серце пам’ятає навіть тоді, коли весь світ мовчить», «Хочу тримати свого чоловіка за руку, а не цей плакат. Чекаю. Кохаю. #TRO102», «Ми не перестанемо чекати», «Будь голосом тих, хто був твоїм щитом», «Татку я буду твоїм голосом», «Мрію обійняти татка. Поверніть тата додому», «884 дні не чую твого голосу, тато».
На акцію вперше прийшли Надія та Володимир Зелінські. Їхній єдиний син Василь уже три місяці вважається зниклим безвісти. Сина мобілізували 21 жовтня 2025 року, а 16 лютого рідні отримали повідомлення, що він вважається зниклим безвісти.
«Ми прийшли перший раз. Ми будемо приходити кожен раз тепер, аби хоч щось почути. Усе, що нам казали робити – ми зробили до місяця – заяву у поліцію, Червоний Хрест, здали ДНК. Ми все зробили, але відповідь одна, куди не звертаємося – зниклий безвісти, чекайте. Сьогодні ми живемо, а завтра нас може не стати. Він у нас один. Більше ми нікого не маємо».
З прапором із зображенням зниклого безвісти сина Романа стоїть Марія Дзвонковська. Біля неї її підтримка – онуки та побратим сина. За словами матері 24 січня минув рік, як вона отримала офіційне повідомлення, що син зник безвісти.
«Ще 16 січня я з ним спілкувалась. Я знала, що він був на позиціях і ввечері написав: «Я вже повернувся». І це були його останні слова», – згадує мати.
Роман Дзвонковський на війну пішов добровольцем у перші дні вторгнення. Воював у «Карпатській січі». За словами матері, він не мав військового досвіду, але дослужився до офіцера.
«Ніколи не залишав своїх хлопців, не ховався за плечі і завжди був попереду, аби хлопці могли приклад брати», – розповідає мати.
Пані Марія додає, що такі акції важливі для рідних, які чекають, адже просто сидіти вдома, плакати і чекати – не вихід.
На такі акції ми ходимо постійно. І я вірю, що хлопці відчувають, що ми їх підтримуємо, – додає мама військового.
На повернення чоловіка уже майже рік чекає Наталія Салук. Вона є координаторкою об’єднання родин Івано-Франківської 102 бригади ТРО.
«Я готова виходити поки не знайду чоловіка, і навіть, як я його знайду, я планую дальше допомагати родинам шукати своїх рідних», – говорить пані Наталія.
Її чоловік Олег доброволець, воював у 102 бригаді ТрО. Вважається зниклим безвісти з 9 липня 2025 року, після важких боїв в Малинівці Запорізької області.
Під час акції рідні розгорнули три синьо-чорні прапори з портретами зниклих безвісти та полонених військових з Прикарпаття. Один прапор на 19 метрів, другий – 20 і третій – 15 метрів. На прапорах 900 портретів.
Це ініціатива Лесі Федорак, яка уже 38 місяців чекає на сина Ростислава. Він воював на війні ще під час АТО і коли почалося вторгнення знову взяв зброю до рук. Воював у складі 10 гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». 6 січня 2023 року не повернувся із позиції і вважається зниклим безвісти.
«У нас суспільство знає, що є безвісті зниклі. Ніхто не думає, що це значить для рідних. Вдень – на роботі, ніч – в телефоні, у сльозах, молитвах про повернення рідного. Я подумала, що суспільство повинне не тільки чути, а й знати що є безвісті зниклі. Могли бачити хлопців, які воювали за Україну, яких ми шукаємо, чекаємо. Героїв треба знати у лице».
Ці прапори розгортають лише на акціях у Франківську та в районах, куди їздить пані Леся на подібні події.
Крім того Леся Федорів зачитала звернення, яке вони підготували від об’єднання родин безвісті зниклих та полонених захисників і захисниць України до всіх гілок влади, починаючи від місцевої і до Верховної Ради. Адже за її словами дуже мало ведеться роботи по зниклих безвісти.
«Надіємося, що ми започаткуємо такі звернення і їх підтримають і в інших областях, – говорить пані Леся. – Не тільки в нашій області скільки зниклих безвісті і рідні мають проблеми і з пошуком і становленням статусу «полон». Дуже багато запитань і без відповідей. Тому, я думаю, що інші області, мабуть, підтримають наші звернення і звернуться також до влади. Бо головне – поверненням додому. А на сьогодні із статусом «безвісти зниклий» практично не повертають».
Повністю зміст звернення:
«Ми, об’єднання родин безвісті зниклих та полонених захисників і захисниць України, звертаємося до вас із проханням підтримати нас у боротьбі за повернення наших рідних та сприйняти належному реагуванню держави на проблему невизначеного статусу військовослужбовців, щодо яких існують свідчення перебування у російському полоні.
Сьогодні сотні українських родин живуть у болісній невідомості. Наші чоловіки, сини, батьки, брати офіційно вважаються безвісти загиблими. Хоча звільнені із російського полону військовослужбовці неодноразово підтверджували факт перебування наших рідних у місцях утримання полонених на території рф та тимчасово окупованих територіях.
Попри це свідчення звільнених захисників часто не отримують належної офіційної фіксації та не стають достатньою підставою для внесення інформації до відповідних державних реєстрів і механізмів по обміну військовополоненими. У зв’язку з цим просимо вас публічно підтримати родини безвісті зниклих та ймовірно полонених військовослужбовців.
Ініціювати офіційне звернення від Івано-Франківської ради до Президента України, Верховної Ради України, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими та уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо необхідності вдосконалення механізму обліку осіб, які можуть перебувати у полоні.
Сприяти тому, щоб свідчення звільнених з полону військовослужбовців офіційно фіксувалися та враховувалися, як важливе підтвердження перебування захисника у полоні. Підтримати ініціативу щодо включення таких військовослужбовців до списків на обмін до моменту офіційного підтвердження державою агресором.
На цьому пункті, враховуючи те, що військовополонений може бути офіційно підтвердженим як полон тільки Міжнародним Червоним Хрестом, але Комітет Міжнародного Червоного Хреста практично не має доступу до колонії, де утримуються наші військовослужбовці. Таким чином вони не можуть дати офіційне підтвердження, що людина знаходиться в полоні.
Тому ми вважаємо це зовсім несправедливим, що якщо тільки Міжнародний Хрест має право підтвердити полон, наші рідні надалі будуть залишатися у полоні без повернення додому, так як повертають тільки офіційно підтверджених «полон».
Підтримати ініціативу щодо включення таких військовослужбовців до списків на обмін до моменту офіційного підтвердження державою агресором. Сприяти постійній комунікації органів влади з родинами безвісти зниклих та полонених захисників України.
Ми переконані, що держава та органи місцевого самоврядування повинні зробити все можливе, аби жоден український захисник не залишився невидимим для системи, лише через відсутність офіційного підтвердження з боку росії. Кожен день очікування – це біль для родин та втрата дорогоцінного часу для порятунку наших рідних.
Наші захисники боролися за Україну, і сьогодні ми повинні боротися за них, за їхні права, за їхнє звільнення».
