Уже шість років у Франківську працює громадська організація «Дружина воїна». Хоча їхня історія почалася набагато раніше – у 2014. Тоді ніхто з цих жінок не знав, як це – чекати чоловіка з війни. Вони вчилися на власних невдачах та перемогах. І за десять років перетворилися на вагому силу, яка робить сітки, збирає на дрони та машини і навіть шиє «патріотичні труселя». А разом з тим підтримує таких самих, як вони – жінок, чиї чоловіки пішли на війну.
Пустила, прийняла
Юридично, як громадська організація, «Дружина воїна» народилася у 2018 році, але почалося все набагато раніше – тоді, як і війна.
Я дуже добре пам’ятаю той момент, була осінь 2014 року, – розказує Тетяна Фреїшин. – Чоловік на той час працював водолазом в ДСНС. От у нас вечеря і він мені каже: «Знаєш, я подумав, чого чекати мобілізації? Аби мене не відправили кудись, у нас тут в частині 1241 набирають добровольчий батальйон, давай я туди запишуся? Буду служити, навіть на ротаціях буду в місті, вдома.
Тоді у них з чоловіком Богданом була ще зовсім молода сім’я, сину Денису ледь виповнилося півтора року.
Слів не було, був шок. На поріг не лягала, пустила, прийняла, бо розуміла, що не можна стояти осторонь, – каже Тетяна.
Але це далося жінці зовсім не легко. Чітко пригадує той перший місяць, як вкладала дитину спати, вмикала новини, з одного боку була гора канапок, з іншого – печива і цукерків.
І так по черзі вона заїдала – солодке канапками, а канапки солодким. І слухала новини.
І моя сестра – ніби відчувала, що мені це треба – стала насідати: «А Бодя їде, а що він там буде їсти? Кажуть, всюди їди нема, давай будемо сушити борщі». Як? У нас є тільки електронна вага? Ну, якщо жінка хоче, то вона зробить, – посміхається Тетяна. – Ми подивилися «ютуби», позичили сушарки і в мене вдома на кухні почали виготовляти сухі борщі.
Читайте: Робота рятує. Як Гульнара Максимова перевезла до Франківська бізнес та чекає чоловіка з війни
Зробили невелику партію, і Богдан поїхав на Донеччину вже з «борщиками». Далі об’єми наростали – почали годувати його роту, підрозділ, потім познайомилися з волонтерами і передавали через них борщі іншим військовим.
І десь воно мене рятувало. Мені привозили продукти і вдома я то шинкую, то сушу, то пакую. Це відволікало. Плюс була задіяна. Зараз я розумію, що це вже мій спосіб життя і всі ці роки я постійно щось робила – переключалася з одного напрямку на інший. Воно десь рятує, десь заганяє до виснаження, але й не дає права опустити руки.
Минуло десять років, Богдан і нині воює, а Тетяна разом з такими ж як вона жінками заснувала ГО «Дружина воїна».
Давайте поговоримо
З дівчатами, з якими ми заснували ГО “Дружина воїна”, ми знайомі з 2014 року, коли наші чоловіки пішли на війну, – розказує Тетяна Фреїшин. – Ми перетиналися в різних волонтерських осередках, на заходах для дітей. Тобто ми періодично зустрічались і вже бачили одні й ті самі обличчя, знайомилися, спілкувалися, ділилися і так здружилися.
У 2016 році Тетяна волонтерила в Центрі допомоги учасникам АТО – була координаторкою з організації дозвілля для дітей.
Тоді, пригадую, був якийсь такий прикрий момент в мене по емоціях, в чоловіка були важкі дні, я вся на голках. І тут дзвонить отець Ярослав Рохман. Вони тоді робили реабілітаційні заїзди для бійців. І він каже – у нас виникла ідея щось зробити для жінок, такі групи, де можна збиратися, спілкуватися, ділитися.
Тетяна пригадує ту першу зустріч – жінки сиділи в колі. Отець Ярослав дав їм ручку. І так вони знайомилися – бо були серед них і ще не знайомі – кожна розказувала про себе з позиції «я – ручка».
Читайте: Туди допомога, а звідти люди і тварини. Франківець Володимир Курій – про 73 поїздки на схід
Ми тоді були досить таки емоційно затиснуті, нам було складно говорити, багато плакали. Але з кожною зустріччю ми відкривалися, кожна говорила про те, що всередині. Ми знали, що нас зрозуміють, бо поруч сидить така ж сама.
Мар’яна Процька – одна з тих, хто був на тих перших зустрічах. Її чоловік Андрій пішов служити у 2015 році.
Я дуже добре пам’ятаю той момент, – каже жінка. – Була неділя, 23 лютого. Йому прийшла повістка і він навіть зрадів. І вже 26 лютого, на мій день народження, я його провела на війну. Потім власне були такі складні моменти, що я не могла зібратися. В той рік якраз познайомилася з дівчатами, ми перетиналися на різних локаціях. А потім стали збиратися у власне коло. І отець Ярослав зміг нас згуртувати – бо тоді не кожна з нас розуміла, що нам хочуть допомогти. Це були такі початкові кроки. Далі ми уже прийняли це і старалися допомагати одна одній. Навіть було так, що дівчата не могли відкритися, ми старалися одна одній телефонувати, питати – що, чому, як, а давай поговоримо. І поступово, поступово зараз вийшли на той рівень, що здатні самі допомагати.
Нас тоді ніхто ніколи не вчив, як це – чекати з війни, яким чоловік може прийти, і ми самі, як ті мюнхгаузени, себе витягували, – підхоплює Тетяна Фреїшин. – За ці роки ми стали стійкіші. А після 24 лютого 2022 року жінок, які чекають з війни, стало в рази більше. Нам щось всередині підказувало, що ми можемо їм допомогти. Ми розширили ці групи – робимо їх щотижня, а то і 2-3 рази на тиждень. Різні методики, різні теми, різні локації, щоб кожна, хто відчуває потребу, могла прийти. Бо дійсно є такі навіть дуже молоді дівчата, по 20 років, які відправили чоловіків ще у 2022 році і до сьогодні їм боляче. Приходьте на зустрічі, познайомимося, подружимося, десь поговоримо, десь поплачемо, десь майстер-клас якийсь зробимо, ручками попрацюємо. Бо насправді важко сидіти самій в хаті.
Людині потрібна людина
Що відчуває жінка, коли чоловік іде на війну? Це зміна всього: побуту, розподілу обов’язків, ставлення. Плюс накладається психоемоційне навантаження, тривога, – каже психолог Наталія Мельникова-Бенюк. – Я завжди кажу на тренінгах, коли боєць виконує бойові завдання і перебуває не тут, не в сім’ї, то дружина несе два наплічники – свій і його.
Наталя Мельникова-Бенюк почала співпрацювати з ГО«Дружина воїна» ще на початках їхньої діяльності. В ролі психолога-консультанта й тренера з творчого рефреймінгу. Групова робота полягала саме в організації різних майстер-класів і творчих занять.
Бо коли ми переключаємося на дрібну моторику, на творчу роботу, часто буває так, що є можливість і проговорити якісь нюанси психологічного характеру, – каже вона.
Після певного навантаження, якогось пікового, часто буває так, що людина хоче побути одна. Усамітнитися, розібратися з думками. Тут нічого страшного немає, – пояснює психологиня. – Головне, щоб цей період не затягувався, щоб воно не засмоктувало. Я завжди кажу, якщо найбільшу психологічну травму людині може завдати саме людина, то і для зцілення і відновлення людині потрібна людина. Бо людина – дуже соціальна істота, ми вижили тільки тому, що соціалізувалися і формувалися в групи.
Тож для цього і створені ті самі групи. Можна прийти й просто побути поруч.
Читайте: Раді твоєму поверненню. Як «Прикарпаттяобленерго» адаптовує своїх ветеранів
Жінка може не говорити, не ділитися, може піти, якщо їй незручно, може плакати, тут нема правил. – пояснює Наталія Мельникова-Бенюк. – Головне, щоб вона мала можливість бути в нашому оточенні і, можливо, щось включиться. Можливо, зрозуміє доцільність, мету таких зустрічей і важливість взаємної підтримки. Це органічна потреба гуртування, бути приналежною до певної спільноти, яка має спільне бачення, схожі проблеми.
І сама суть якраз будь-якого тренінгу чи групи самодопомоги, групової роботи – це обмін досвідом.
Тому що зараз додалося дуже багато дружин, дівчат, які не мали цього досвіду до 2022 року. Відповідно, що ті жінки, які вже пройшли ці етапи, мають чим поділитися, мають можливість розказати, як вони справлялися.
Відповідно, дружина, яка має схожий запит, може цим скористатися. Або хоча б, як варіант, розглянути для себе таку можливість подолати ці труднощі, – підсумовує психологиня.
Надійний тил
Згуртованість дружин військових усі ці роки працювала далеко не тільки для психологічної підтримки самих жінок. Величезний пласт їхньої роботи зосереджений на допомозі своїм чоловікам, їхнім побратимам та й усім військовим, бо тут кажуть, що чужих не буває.
Всі наші проєкти вже важко й згадати, – посміхається Тетяна Фреїшин. – Ми тричі проводили автозабіг жінок «Вдячні ЗСУ». Перший – у грудні 2021 року. Ми тоді бачили, що люди звикли до війни, і хотіли нагадати, що війна триває, що не тільки та сім’я має підтримувати, чекати воїна. І якраз на 6 грудня зібралися таким пробігом, щоб подякувати військовим. І ми тоді такий фідбек отримали – хлопці писали: “Дякуємо, дівчата, нам дуже приємно”.
У грудні 2022, не дивлячись на те, що рік був шалено важким, жінки знову організували пробіг. У 2023 теж.
Ми збираємося разом – нас більше приходить. Ми отримуємо якусь таку емоцію згуртованості, – пояснює Тетяна. – Цього року під час пробігу ми ще помагали нашій дівчині з організації дозбирати кошти на машину. Там настільки було прикро – з серпня не можна було зібрати близько 200 тисяч. І ми доєдналися, був благодійний внесок за участь, потім ми ще по соцмережах поширювали заклик.
Пам’ятними лишилися також акції зі школами, коли діти збирали солодощі, шили мішечки, писали листи – і передавали їх бійцям як «миколайчики».
Читайте: Ростислав Семків: про військових аналітиків, літературу під час війни та «кенселінг» росіян
Ми відправляли тоді масу цих посилок. І хлопці були задоволені, в мене навіть чоловік прислав фотографію, де боєць спить, а той мішечок лежить на подушці. Вони з командиром тоді всім порозкладали ці подаруночки.
Так само організовували автослалом для жінок, щоб відточити навички водіння, бо багато з них сіли за кермо вже під час повномасштабної війни.
Олександра Кодак, Прикарпатський автомобільний клуб – були співорганізаторами. Класні естафети, змагання, азарт. І там так само були донати, ми зібрали певну суму, купили автомобільні інструменти для ремонту. Плюс була тоді ще благодійна ярмарка. Оскільки у нас є такий соціальний проєкт «Кав’ярня 4.5.0». Наші дівчата випікають під замовлення і частина коштів іде на наші різні проєкти. Також вони випікають торти і вітають з днем народження діток полеглих воїнів.
Минулого року “Дружина воїна” організували естафету «Біжу для ЗСУ» – на міському озері змагалося 15 команд, це понад сотню людей. Тоді теж зібрали кошти – купили рулони на маскувальні сітки.
У березні 22 року ми шили «Патріотичні труселя», щоб полегшити побут бійців. Тоді ми організували небайдужих, офіс кипів, як вулик: там труси, там сітки маскувальні, там шиють підсумки, бо хлопцям десь треба носити свої гранати й ріжки до АК, а купити не було де. Тоді ми позичили один – відшили в «Клаптику», Наталя Філіппська зробила викройки. Скільки була потреба, стільки й робили. Потім, коли вже налагодилося виробництво і була можливість купити, ми стишили цей проєкт. Так само з плетінням сіток – ми перейшли на більш швидкий метод виготовлення – перфорацію. Це дає нам можливість зробити до 200 сіток в місяць.
В середині березня запрацював ще один їхній проєкт «Вільна мама». Можливість для матерів залишити дитину на кілька годин, коли потрібно піти у справах. Дитячий простір облаштований для дітей від 2 до 10 років. Для дружин військових ініціатива – безкоштовна, для інших – за донат.
А вже на 5 квітня дружини готують благодійному аукціоні «Крок до Перемоги». Серед лотів будуть картини відомих місцевих художників, прапори бойових бригад, артоб’єкти, створені з військової атрибутики та інші цікаві, цінні та ексклюзивні речі.
Мета – 500 тис гривень – збирають на дрон з тепловізійною камерою в артилерійський дивізіон 10 ОГШБ, 10 FPV дронів для 4 окремого штурмового загону спеціального призначення «Омега» та систему приглушення Ребдрон для 451 батальйону.
Можна долучитися до аукціону, зробивши внесок на монобанку. Або ж на карку – 5375411211699959.
Авторка: Женя Ступ’як
Comments are closed.