В Івано-Франківську триває фестиваль «Прописи» від PEN Україна й Теплого міста. На ньому учасники – молоді автори – можуть послухати лекції та воркшопи від досвідчених літераторів і працювати над власними творами. А всі охочі – відвідати літературні читання відомих авторів. Серед запрошених – Тарас Прохаська, Мар’яна Савка, Ростислав Семків, Роман Малиновський, Катерина Калитко та інші.
У рамках фестивалю «Репортеру» вдалося поговорити з Ростиславом Семківим, письменником, літературознавцем, перекладачем, директором видавництва «Смолоскип» – про літературу в часи війни, відмову від російських авторів та майбутні проєкти.
– Пане Ростиславе, з початку повномасштабної війни ви зайнялися волонтерським проєктом – перекладами іноземних військових аналітиків, зокрема австрійця Тома Купера, про ситуацію на фронті. Як з’явилася така ініціатива і чи будете продовжувати?
Спочатку війни був запит, перш за все у мене, – знайти ще якесь джерело інформації. Бо росіяни почали постити свою пропаганду, наші публікували офіційні речі. Але хотілося іншого погляду і ним якраз став Том Купер. Тоді я подумав, що, може, ще хтось хотів би почитати його, але не всі знають англійську. Тож почав з 2 березня і продовжую досі.
Особливо з’являлася мотивація, коли мені військові писали про те, що читають звіти цілим відділенням. Або коли люди казали: «Купер писав, що така-то дорога з Чернігова вільна, і ми нею евакуювалися». Тому я зрозумів, що вже не можна це кинути, треба працювати далі.
На щастя, зараз з’явилися інші волонтери, які хотіли допомогти. Зараз нас дев’ятеро і це дає можливість перекладати швидше. Звісно, стосовно Купера, це все суто на волонтерських засадах. У нас є Телеграм-канал – «Аналітика: переклади і першоджерела», все найперше з’являється там, а потім я перепощую на свою сторінку у Facebook.
До того ж разом з перекладами ми публікуємо багато зборів і вони добре набираються. Ставимо збори лише цільові, для тих, кого добре знаємо.
Чому обрали саме Тома Купера?
У нього дуже серйозний досвід. Зрозуміло, за оперативністю Том Купер не дуже встигає, з точки зору української аудиторії. Але він дуже досвідчений OSINT-аналітик, розглядає багато джерел. А крім того, має дуже довгий досвід такої діяльності, ще з 1980-х років, добре знає авіацію, може наводити паралелі. І у нього є почуття гумору, він жваво читається. Тому будемо продовжувати.
Дехто йому закидає, що він проукраїнський і не об’єктивний. А він заявляє, що просто на боці демократії. Це факт: Україна – демократія, яка бореться проти тоталітарного режиму. Звісно, він говорить і критичні речі – про наше керівництво, дуже часто – про західні демократії, навіть знущається з них. Кого він точно ніколи не критикує – це українських солдатів. І ще у нього постійно присутній антипутінський сарказм. Він на боці добра, і це дуже важливо.
Не планували з часом видати готові переклади?
Ми говорили про це з Купером, але він працює так: спочатку публікує поточні звіти, а згодом пише по них книжки, виправляючи всі неточності. Як, наприклад, про російські війська в Сирії. Тож, хіба пізніше можна буде перекласти книжку.
Зараз триває «кенселінг» російської культури, зокрема літератури. Як робити його правильно?
Ми зараз в стадії стихійного і тотального «кенселінгу», який є виправданий: не можна змусити любити те, що тебе вбиває. З нами це надовго, на десятки років.
Як і у кожній літературі, в російській були хороші автори і твори. Але це не є «велика література», більша, ніж будь-яка інша на континенті. Навпаки, вона довгий час перебувала під впливом французької, до кінця ХІХ століття. Її чільні автори – як правило західники, які любили Європу більше, ніж росію. Крім того, деякі намагалися протестувати проти деспотії, а багато інших її обслуговували, або протестували й обслуговували водночас. Яскравий приклад – Пушкін.
Російська література дуже перерекламована. А по факту, польська чи чеська у мене викликає значно більший пієтет. А тим більше французька чи англійська.
Тож стихійний «кенселінг» в Україні триватиме ще довго, а далі буде видно. Я для себе формулюю це так: коли вони всерйоз цінуватимуть Василя Стуса, ми подумаємо, кого ми зможемо всерйоз цінувати у них.
А чи можливо зменшити захоплення Заходу «великою російською літературою»?
Воно уже зменшилося. Але, на жаль, має глибоке коріння, бо росіяни давно про це дбали. Не просто так на всіх слов’яністичних кафедрах за кордоном домінують русисти – природно такого б не було.
Та мені здається, що Захід починає прокидатися від цього сну і переоцінювати ситуацію. Бо для всього світу вже очевидно, що росія – агресор. І ми маємо таких потужних речників як Тімоті Снайдер, Сергій Плохій, які говорять адекватні речі і їх все більше чують.
Як через війну змінилися завдання та особливість сучасної української літератури, зокрема від молодих авторів?
Абсолютно зник пієтет до російської літератури, бо раніше споглядання на неї було частим. Наприклад, наше фентезі було дуже залежним від російського, а зараз – абсолютно окреме й дуже сильне. З іншого боку, воєнна тема присутня в усіх творах, і це триватиме ще довго.
Також зараз є загальний консенсус: ти можеш писати лише про свій досвід. Якщо наливаєш біженцям чай на кордоні, то можеш писати про це, а про фронт напише той, хто був там чи хоча б поблизу.
Звісно, є й сумні зміни, бо у нас надто багато трагічного досвіду, його треба проговорювати. З іншого боку тішить те, що люди починають більше читати українською, звертатися до української класики – у відповідь на всі події. Вони хочуть розібратися у ситуації, знайти своє коріння. Зараз справді відбувається відродження нації, сподіваюся, що тепер це тривалий процес, на відміну від попередніх спроб.
Зараз ми бачимо великий сплеск творів від авторів-військових. Чи стикнуться літературознавці з проблемами того, як їх оцінювати? Бо військового зараз важко критикувати…
Військові автори є кращі і є гірші – і це вирішує ситуацію. Те, що людина просто пише, це вже добре, бо вона прописує свій досвід і він цінний. Але, з іншого боку, наступні 10, 50 чи 100 років залишать тільки найсильніші твори.
А взагалі критики, яка просто каже «фу, це поганий текст», не дуже й треба. А та, яка каже, що цей текст добрий, і на нього треба звернути більшу увагу, – цінна і потенційно вимагає інших ставати кращими.
Читайте: Хати пам’ятають минуле. Світлана Ославська – про нову книжку, українські села і Сєверодонецьк
Чи працюєте ви зараз над якоюсь новою книгою?
Якраз закінчую нову книгу «Як читати українських класиків». Бо попередня «Пригоди української літератури» – більш об’ємна і там наголос на контекст, як українська література в різні історичні моменти корелювала з європейськими. Нова книга – більш хуліганська, стисліша, жвавіша. Я обрав 10, на мою думку, найважливіших українських авторів, і раджу, на що у них найбільше варто звернути увагу.
А наступною книжкою, напевно, буде «Український сміх». І вона стосуватиметься гумору і сатири не лише в літературі, а й у кіно, мультфільмах, – у ширшому аспекті.
Читайте: Жінки говорять. У Франківську відомі поетки читали вірші про війну, любов і менструацію
Ростислав Семків – деякі поради молодим авторам:
- “Література – це завжди наражання на конкуренцію. Бо завжди є сильніші чи слабші тексти, є сильніші та слабші письменники й письменниці. А ще є ті, хто критикує чи навіть «гробить» тексти. І це реальність, до якої треба бути готовими. Взагалі, що б ми не робили на широкий загал, обов’язково знайдуться люди, яким це не сподобається”.
- “Критику загалом варто розглядати як ресурс підтримки. Коли ми читаємо якийсь текст і бачимо у ньому слабкі та сильні сторони – це конструктивна критика. Автори можуть і повинні це використовувати їх у подальшій роботі.
Варто і самим долучатися й писати відгуки на книжки, особливо, якщо вони вразили. Чи на Goodreads, чи у себе у профілі, чи якусь колонку або статтю. З одного боку це підтримує автора, а з іншого – привертає до вас увагу”. - “На початку ніхто не сильний. Хіба Артюр Рембо, але його вистачило на півтора року. Хто збирається в літературу надовго, має розуміти, що це шлях – від простіших текстів до важчих. Це можливо, якщо ви над собою працюєте”.
- “Може виникнути занепокоєння: якщо ми завжди будемо думати, щоб текст був політкоректним і нікого не образив (ніяку вразливу групу населення – авт.), чи не перестанемо ми взагалі писати тексти? Але треба наголосити, що є відмінність між тим, що ми пишемо і тим, що ми публікуємо. Якщо ми хочемо щось написати, треба це зробити так, як хочеться. А якщо ми вирішуємо, чи публікувати це, варто думати про читачів. Бо коли ми пишемо, про читачів думати не треба – лише про себе”.
Читайте: Роман Григорів: “Я не хотів естетизувати це гівно. То був ритуал проклинання”
- (Про постколоніальні стереотипи у літературі – авт.) “З якими уявленнями росіяни розпочали вторгнення? Що українці несерйозні, вайлуваті, битися не будуть. Вони п’ють горілку, їдять сало і борщ, дуже миролюбні, кумедні. На початку цих уявлень лежить пасаж Гоголя про Україну. От вони приїхали, а вийшло, що тут інакше. Бо стереотип відрізняється від реальної ситуації”.
- “Критика може ігнорувати твори, але інколи й критиків варто ігнорувати. Це особливе вміння – ігнорувати коментарі, але багато хто вже його має, бо ми давно всі в соцмережах, а там таке трапляється увесь час. Тож, коли ми бачимо, що дискусія непринципова, то її можна уникнути. Так само з критикою: на неї можна не зважати, якщо вона неаргументована або явно негативістська”.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.