У вересні у видавництві «Човен» вийде фотокнижка, присвячена старим хатам України – Old Khata Book. Її авторки – журналістка та письменниця Світлана Ославська, яка вже багато років мешкає у Франківську, та її сестра, фотографка Анна Ільченко, протягом кількох років об’їздили багато куточків країни, всупереч пандемії та війні. Зібрали фотографії хат та історії людей, які в них мешкають.
«Репортер» поспілкувався зі Світланою Ославською про майбутню книгу, експедиції селами та про її рідний Сєверодонецьк.
– Світлано, скільки сіл у скількох областях вдалося об’їздити для роботи над книгою?
– Десь до сотні сіл. Ми почали взимку 2020. Хотіли захопити не так всі області, як історичні регіони. Тому що в одній області може існувати кілька історичних регіонів, де архітектура відрізняється. Наприклад, у Волинській чи Рівненській області на півночі буде Полісся, а на півдні – Волинь.
Щодо областей, то у книжці немає Запорізької, Донецької та, здається, Харківської, хоч ми їх і відвідали, але фото у книгу, на жаль, не ввійшли. Просто не вдалося побачити найцікавіші місця. Часом, їдеш у якесь село і думаєш, що там буде дуже багато цікавого, але очікування не справджуються. Наприклад, у відомому селі Петриківка на Дніпропетровщині виявилося дуже багато будинків перебудованих. Є кілька хатів під стріхами, але у печальному стані. А буває навпаки – нічого не очікуєш, а село дивує.
– А історичні регіони всі вдалося відвідати?
– Теж не всі, наприклад, Опілля ми окремо не виділяли. А от Покуття відвідали не раз. Мені суб’єктивно дуже подобаються покутські хати. Наприклад, у селах Іллінці, Тростянець – це між Заболотовом і Снятином. Там дуже цікавий декор хат, з сонцями на фасадах. І кольори дуже гарні: глибокий блакитний, зелений чи коричневий.
Звичайно, було б класно – відвідати кожен кластер сіл, які мають приблизно схожу архітектуру, але це не реально. Наприклад, Карпати – дуже різноманітний регіон. На рівнинній Україні можуть бути схожі типи будинків на ширшій території, бо на рівнинах контакти у людей простіші. Хоч завжди є якісь відмінності по селах, бо декор залежить від майстрів, які працювали в цьому регіоні.
Наприклад, село Успенівка Одеської області. Там на причілках хат є дуже дивний декор з рельєфними левами або іншими тваринами. У сусідніх селах він також зустрічається, але менше і виглядає простіше. Тож зрозуміло, що Успенівка була центром цього декору, а інші сели просто його запозичили, але не сильно адаптували.
– Чи є у вас ще якісь фаворити серед хат?
– Я дуже люблю поліські села. У нас з Анею з них усе й почалося, тому що наша мама з Волинської області, саме з її поліської частини. Там минуло наше дитинство і ми добре знаємо місцеву культуру. Мені подобаються поліські хати і взагалі культура поліщуків за їхню архаїку. Наприклад, на Рівненщині є село Зносичі, там хати мають на причілку хрести. Деколи на тому хресті ще є віночок з якогось різнотрав’я. Такого ми не бачили більше ніде.
Читайте: Свідки минулих подій. Як двоє сестер їздять Україною і шукають старі хати (ФОТО)
– Чи були села, які ви встигли відвідати, сфотографувати, а тепер їх уже немає через війну?
Не можу сказати, що сіл немає взагалі, вони можуть відродитися, але є села, які в окупації, зокрема, на Луганщині. Є вже звільнені села на Херсонщині, але дуже зруйновані.
– Як взагалі повномасштабна війна вплинула на роботу над книгою?
– До кінця 2021 року ми вже мали завершений перший варіант книги. Але почалося вторгнення, і навесні 2022 ми поїхали в експедицію звільненими регіонами. У книзі теж є розділ про війну, але він не центральний і не фінальний. Тому що на війні все не завершиться, ми будемо жити далі.
Після деокупації ми поїхали на Сумщину, Чернігівщину, Київщину та Миколаївщину. І вони нас здивували, у тому числі й архітектурою. Наприклад, у Миколаївській області ми добре дослідили регіон сіл, поблизу населених пунктів Нова Одеса і Вознесенськ. Там дуже гарні, світлі будинки, їх заведено фарбувати повністю у блакитний колір. Дуже класний південний настрій в тих будинках.
– Чи було щось таке, що дійсно здивувало та запам’яталося – як хати, так і люди?
– Якщо говорити про деокуповані регіони, то спочатку ми поїхали у Київську область, в село Кухарі, на північний захід від Києва. Це був кінець квітня, ми бачили рештки від “градів” у полі, вирви від снарядів на дорозі, розбиті хати, обгороджені міни. Слухали розповіді людей про те, як росіяни жили в їхніх хатах і грабували. Все це шокувало.
Але, якщо не говорити про війну, а про культурні особливості, то мене приємно дивували регіональні діалекти української мови. Наприклад, у Черкаській області є село Суботів. Там ми чули, як люди кажуть «невірна» на якийсь об’єкт, який не відповідає їхнім очікуванням або є недостатньо добрим. Наприклад, «невірна хата», яка потрохи розвалюється, або «невірна риба» – яка не ловиться.
Такі деталі, до речі, можна розповісти лише в інтерв’ю, тому що книжка дуже мінімалістична. Там немає мого чи Аніного голосу, лише фото й короткі тексти, які є цитатами з розмов людей. Єдиний описовий чи концептуальний текст – це «Вступ» і «Подяки». Решта – короткі фрагменти розмови, які ми довго й ретельно добирали.
– А як люди реагують, коли ви просите сфотографувати їх чи їхню хату?
– Дуже по-різному. Я одразу згадую найсмішніші моменти, як один чоловік десь на Дніпропетровщині кричав «Тільки не продавайте її на OLX». Звісно, якщо це не туристичне село, могли ставитися з недовірою, але загалом все було добре.
На деокупованих територіях, звісно, була недовіра. Але й там часто уже до нас бували журналісти, люди розуміли, що пережили щось непересічне, що потребує фіксації.
– Чи часто бачили цікаві, але перебудовані на сучасний лад і цим спотворені хати?
– Майже всі хати насправді перебудовані. У Карпатах ще трапляються близькі до першого варіанту, але все одно уже покриті фарбою, якої не було в процесі будівництва. Або – із супутниковою тарілкою чи пластиковими вікнами.
Той же шифер, який дуже часто зустрічається на хатах – це ж не традиційна річ для Карпат, мала б бути гонта або дранка. А тепер ми бачимо дерев’яний дах, але покритий сумішшю солярки, мазути, нафтопродуктів.
Або ми приїжджаємо в село і бачимо багато зелених чи бордових вікон. Потім виявляється, що поруч є локомотивний завод, де локомотиви фарбували в темно-зелений. А люди за часів СРСР тягали ту фарбу додому і фарбували в неї вікна і двері. Через 30 років місцеві вже й забули, з чого це почалося, але продовжують «традицію».
– «Old Khata Book» – це кінець проєкту чи буде продовження?
-З одного боку, мені б хотілося продовжувати, а з іншого, треба ще й заробляти гроші. Бо, коли ми їздили в експедиції, то не працювали на роботі. Мені легше, я завжди була фрілансеркою, а от Ані складніше. Тому щось буде точно, але, може, зовсім в іншому форматі.
– Поговоримо про вашу книгу «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого», яка вийшла восени 2022 року. Ви починали роботу над нею ще до повномасштабної війни. Чи змінилася її мета?
– У мене не було мети когось просвітити чи чогось досягти. Звісно, тепер книжка інакше сприймається, бо місто в окупації і сильно зруйноване. Для багатьох людей книга стала болючою, тому що вони не можуть повернутись додому. Мені легше, тому що я не живу в Сєверодонецьку з 2005 року.
Тож ці всі тексти виявилися текстами про світ, якого більше немає.
– Чи знаєте, що зараз з героями книжки?
– Ті, кому я відправляла книжку, виїхали у різні місця – від Києва до Ірландії. Один герой, краєзнавець Сергій Калинюк, помер ще до вторгнення, загинув у ДТП. Ще є власник книгарні, до якого я не змогла додзвонитися. Я не знаю, що з ним сталося, чи він живий. Сподіваюсь, що все добре.
– Над чим ще зараз працюєте? Для журналістки-репортажниці зараз багато сюжетів.
– Так, сюжетів багато, на жаль. У вересні вийде ще одна книжка від видавництва «Човен», називається «Найстрашніші дні мого життя». Це збірка репортажів різних авторів і авторок про кілька найгучніших російських злочинів, які сталися впродовж першого року повномасштабного вторгнення. Там є і мій текст про село Ягідне, де людей майже місяць тримали у підвалі.
Також зараз я документую воєнні злочини з проєктом The Reconing Project. Пишу репортажі. А загалом – постійно живу з відчуттям, що дуже хочеться робити більше, але часу немає.
Читайте: Оживити історію. Як у Франківську театр знімає фільми про українських повстанців (ФОТО, ВІДЕО)
– У перші дні повномасштабної війни був ступор чи бажання якнайшвидше все зафільмувати?
– Я завжди працювала з жанром довшого і повільнішого репортажу, він не потребує поїздки на місце події одразу.
У березні я допомагала родині виїхати з Сєверодонецька. Потім кілька тижнів працювала у Львові перекладачкою для іноземних медіа. У квітні ми почали їздити з проєктом«Old Khata» окупованими територіями, а потім працювала з документуванням воєнних злочинів. Бо дуже важливо розказати ще якусь чергову історію на закордонну аудиторію, тому що ніколи не знаєш, де ще тебе почують.
Але все справді треба фіксувати для майбутнього, бажано одразу. Тому що з часом люди, які пережили цей досвід, забувають або не хочуть повертатися думками до того, що сталося. До того ж, з’являються так звані «хибні спогади», під впливом побаченого чи почутого.
– Яким ви бачите Сєверодонецьк після деокупації? Доведеться багато відбудовувати.
– Я не урбаністка і не архітекторка, тому про це багато не міркувала. Будинки зруйновані, це так, але також соціальні контакти, людські середовища. Після 2014 року у місті багато всього зароджувалося і було ще тендітним – активісти, організації, паростки незалежних медіа. А зараз усе зруйновано і це мені здається більш небезпечним, ніж знищені будинки. Однозначно, щось буде. Але що – мені поки важко уявити.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.